В холодку, під розложистим ясенем при розхитанім столику, сиділи непорушно, як статуї Будди, два лисі виділові в полотняних портеницях і продавали білети. Сині, рожеві і білі. По 10 грошів, по 20 і по 49, але то вже ті «екстра», з самого переду. А дітиська най ідуть задурно. Ая... Най бахор також щось побачить... В набожному скуплені слинили обрубкуваті пальці, листкували бльочки, а дрібняки складали рівненько на окремі купочки.
Публіка ще не входила до салі, а колядувала попід вікна на подвір’ї. Поважні дядьки виставили собі на двір лавицю, посідали рядком, звільна обертали в жменях обтріпані газети та оглядали образки і той грубший друк, бо читати вже було трохи затемно. Побіч на пригорбі розсівся бабинець з дітьми в подолках, що ставали дуба і лящали на свисталах, аж вуха боліли. Ґаздиньки, киваючи бородами, приглядалися розтанцьованим парам та згадували своє дівування... Гай-гай, Касуню! Та й ще зелений... Минулося!.. І я скажу... Народець суєтився, марудив, неспокійно, напівтривожно, та, як би ожидаючи чогось, споглядав на облаки, на розгуляну площу, на село, що тонуло в повені садів... Ба! Гм... Та незнатоньки... Всі того страхалися, всі відхрещувалися, але всі сподівалися, що воно нині неминуче, бо який же це був би празник?
— Га! А може, нині обійдеться без бійки?
— Та дав би Бог.
— І я скажу...
— Кажуть, в Мехля залісяки п’ють від самого полудня... Вже вікна побили.
— Ой, то недобре ворожить!..
Сонце, мов круглий червоний щит, сіло між трьома церковними банями і поволі западалося в глибінь весняного вечора. Холодні тіні виповзли із садків і яруг, сизі мряки застелили загумені. Оркестра врізала ще на кінець січового марша і перестала грати. Музиканти простували крижі і, спотикаючись, гей поломані, злазили з трибуни й витрясали слину з труб. Розтанцьоване сорокате море, як перед невидимим відпливом, ще добру хвилину сторчало непохитно, мов заворожене якимись чародійними флоярами, а потім сколихнулось, зарокотіло і з гамором, сміхами-хіхами та розмовами рухнуло з площі. Га, скінчилася божа хвала!.. Празник, та й по празнику...
Та нараз цілий вигін здеревів. Занімів, мов заклятий!.. Там, на скруті гостинця, збився вгору туман куряви, якби надтягла двірська отара, потім тишею вечора потряс «канарей-пташечка», а далі виросла на дорозі з глухим стогоном двох сотень зап’ятків лава парубків із Залісся. Марширували чвірнями, в дрібно мережаних рубашках і блюзами наопашки й перебекереними кашкетами, обличчя у всіх набрезклі й залиті оковитою, в руках товсті палюги. На чолі ватаги вип’явся, гей ялиця, на височінь двох метрів, з ключем від воза в кишені штанів Микита Козій, горлоріз над горлорізами, заведія і чорний дух цілого повіту.
І раз, і два! Горе— не біда,
Канареєчка жалобно пайоть!
Над площею нависла з вечірніми сутінками зловіща тиша. Все живе, що було на вигоні, отетеріло, принишкло, як тихне пташня в гніздах перед надтягаючою тучею. Дітворі, що заклякла в материних подолках, позастрягали в бездумно розкритих ротиках солодкі свистала, музиканти, що злазили з трибуни, застигли з мосяжними трубами на щаблях драбинки, дівчатам терпли коліна, хлопцям мимохіть лізли руки до кишень і за холяви. Розгойдана каруселя заскреготіла ще раз ланцюгами і повисла неповорушно між небом та землею. Кахикнула останній акорд старосвітського вальчика катаринка — і вмовкла. Над великим фестином причаїлася велика гроза...
Загін залісян, як хмара сарани, вріс із лиховісною мовчанкою перед входом на площу. Микита Козій відкинув з чола на потилицю розкуйовджену левину гриву і, недбало кабанаючись, з руками в кишенях, рушив перший.
— Гей ти! ... Вступися з дороги!
У хвіртці стояв голова «Лугу» Павлюк, злегка поскрипуючи протезою, бо нога лишилася в дротяних засіках під Пасіками під час атаки на багнети у 18-му році. Його худощаві й смагляві, як у цигана, щоки пополотніли, але не ворухнувся з місця ні на п’ядь. Спокійно схрестив руки на грудях і сказав твердо з притиском:
— Не маєш один з другим чого пхатися, бо музика вже не грає. А як хочете подивитися на представлення, то купіть білети. Інакше не пущу!
— Що? Не грає музика? А я кажу, що буде грати!
— А я кажу, що не буде!
— Що-о-о? — заскалив Козій ліве око, закаптурене гидким більмом, і з недобрим усміхом повів значуче тим більмом по своїй орді. — Не буде?
— Ні!
— А я кажу, що буде!
Свиснув французький ключ і лишив Павлюкові на скроні два червоні карби, і то саме на тому місці, де голова «Лугу» носив ще пам’ятку від італійської шрапнелі. В тій же хвилині впав, як куля, між Павлюка й Козія єгомостів Ромко, схвильований до краю, з примірником «Невольника» в руці: