Саме пару кроків оподалік два долинянці періщили, аж гуло, якогось залісяка, що не встиг дати драла і попався в матню. Петро глухо застогнав, якби це на його хребет посипалися удари, прикусив порепані губи й рвучко відвернувся набік. Цей, обкладений частоколами, був його побратим із дитячих літ та ще й свояк, оба зжилися ще змалечку разом ліпили бабки з болота, разом пасли гуси, корови... Ах! Добре йому так, голоп’ятникові!.. Най’го навчуть розуму, коли туман!.. Але враз рванувся наперед, мов ужалений, із затиснутими п’ястуками, пуднувши від себе Ганнусю, мов стебелину. Дівча налякано розкрило очі-блаватки й сплеснуло в долоні:
— Йой, чуєте, а вам що сталося?
Але парубій зараз же схаменувся та взяв себе у карби. Скривився з погордою, плюнув у тернину і терпко та нещиро зареготався:
— Ха-ха! Та я нічого... Я тільки так. Мене то нічого не обходить. От голоп’ятники!
Ганнуся відчула вмить, що з Петром коїться щось недобре, тож голосно бідкаючись, вхопила його обіруч за полу і силоміць потягла в сад. Волікся за нею слухняно, мов тіло без душі, зломаний, згорблений, понуривши очі в землю, як злодій. О Боже, який сором, яка ганьба!.. Як же ж він міг сам собі нахаркати в лице, як міг споневіряти, змішати з болотом свою честь і совість?! Падлюка ж він, гад, худобина! Ох, розступися ж, сира земле, та прохолонь у свої челюсті такого харцизяку, нікчему!.. Хто ж це видав, хто чував? Так-во втікати, тримаючись бабської спідниці, і лишати на поталу побратима? Та як? Та хто? Він, Петро Пліхівський?.. Строгий хлопський родовий кодекс честі, викарбуваний на тій гудзуватій, але щирій, мов криця, душі — не мав для нього пощади, не мав оправдання. Петрів мозок свердлувало безпощадно веретено свідомості, що він допустився непростимої підлоти, за яку палив його страшний біль і сором перед самим собою, перед цілим світом, а вже найбільше перед цією щебетушкою з русявими косами, що волікла його оце, мов барана, й що приворожила його, нюнькуватого валила, мрійливими смолистими віями.
Та лихо не спало, воно лише притаїлося! Не увійшли наші молодята і три стаї від гостинця, як десь з-за перевулка пурхнула чередою кіз громадка розцокотаних, мов сороки, дівчат.
— Хі-хі-хі! — сміялася безтурботно одна з другою. — Але ж бо залісяки втікають, аж ногавиці гублять!
— Ото герої!
— Ха-ха-ха!
Ex, необачні цокотухи, викликали ви вовка з ліса!.. Нестерпна мука, їдь і чад, що досі дусилися Петрові в печінках, роз’ятрилися і бухнули полум’ям! Скипіла кров, забагрилися злісно очі під чотиригранним чолом, сп’ялися кулаки в кам’яні довбні. Що? Хто?! Такі сороки глузують з нього в живі очі, що він утікає?.. Ні, не діждете ви цього, щоб він, Петро Пліхівський, губив зі страху ногавиці перед «вукраїнцями» з Красної Долини! Чекайте! Я вам покажу, що залісяки не втікають!
Одною рукою отрясся від Ганнусі, другою відчехолив від плота штахетину:
— Ні, не тікають!
— Ой, лишенько, людоньки, тримайте його! — заголосила Ганнуся. — Петре, Петруню, стій, не лети!.. Не лети, вони тебе заб’ють!
Ага!.. Стримайте вихор у полі, стримайте розгуканий гірський водоспад, що рине зі скали в безодню!.. Садив дужими кроками, аж земленька дудоніла. Max, мах, мах! — і вже був на гостинці. Як грім з ясного неба впав між юрбу хлопців із Лип’я і Красної Долини, що дружніми зусиллями прочищували дорогу від заліських недобитків. Трах-тарах! Ойой, ґвалт! Хто це? Що за напасть?!.. Від Петрового одчайдушного і неочікуваного наступу та від страшенних ударів штахети парубки розскочилися хто куди, а кілька опинилося в рові, зметені сюди, мов полова, тим несамовитим вітряком.