— Аво-гей, з пам’яті дівку викинуло, а ти що — не виділа хлопа? А добре йому так, чого там пхався, де не треба?
— Мамуню!..
— А я си мислив, що господарська дитина, то й статкує... — кивався меланхолійно Пилип, сидячи почіпки на порожній чвертці.
Місяць молодик, нічний джигун-красень викотився на синє плесо з-поза гилявих п’ятсотлітніх лип, що таємним хором правили вечірню на старезнім цвинтарищі. Сонце впало за чорну гать соснового бору і догоряло там тихо, без скарги, наче самітня ватра серед розлогої полонини.
Нечутно падали роси на сонні трави, з городців плили п’янкі пахощі м’яти та рум’янку, у хащах на зарінку заходилися в сердешній екстазі трелями кохання солов’ї. Десь на роздоріжжях скрипіли колеса і дзвінко вдаряли кінські копита об каміння на дорозі. Перші зорі вийшли на гулі, закрадаючись соромливо, як дівчина перший раз на музику. І лунало парубоцьке:
Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому...
Петро ішов з празнику додому. Тою доріжкою поміж шнурочком мовчазних верб, що бігла внизу села, до Залісся. Йшов. Притримувався оплітків і верб довгокосих. Падав. Стогнав, аж земля здригалась. Зводився навколішки, потім на ноги — і йшов далі. Страшний був... Не пізнала б його тепер рідна сестриця, рідна ненька... Не пізнав би ніхто. Не пізнав би його ясний день. А маєва нічка — парубоцька дружка — крила все... Крила, таїла, застеляла темним серпанком, як любка хустинкою, страшні гостинці, що їх ніс Петро з празника додому... А вечірні роси затирали криваві сліди, що їх лишав Петро, дорогою йдучи.
Це була несамовита поява — той велетень, закривавлений увесь, що не мав на собі цілого шматка тіла, що валився з ніг, що стогнав, як ранений тур, — а йшов і йшов з празника додому!.. Гей, як празник — то празник! Розступіться, верби, ціла дорога моя!..
Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому...
Налякані діти тулилися в мамині спідниці, люди з тривогою втікали з подвір’я до хати, запиралі двері, зачиняли вікна та відхрещувалися від нього, як від опиря...
— Страх, людоньки, що за сила! Що за сила!..
— І я скажу: таже камінь того не витримав би, що він дістав.
— Таж його так збили!.. Кісточки цілої не має. Голова, як решето...
— Вже не жив, вже не дихав, а дивіться — йде!
— Йой, Боженьку!
Край села, коло броду, заступила празниковому дорогу чета «луговиків» із Красної Долини, що ходила в погоню за залісяками. Тепер верталися хлопці, задихані, вкриті порохами. Поставали й заступили чорним мовчазним колесом Петра.
— Втікай з дороги! — крикнув котрийсь.
Та Петро, тримаючись поруччя містка, випрямився на весь зріст і видусив з себе зі струєю крові, що бухнула йому з рота:
— Ні! Залісяки не втікають!..
Потім, як підрізаний коренастий дуб, звалився навзнак на місток, аж на ньому задудніло, якби спустили домовину до темного гробу. Легіні з Красної Долини схилили голови, виструнились мимоволі «на позір» і так застигли в глибокій тиші. Четар «Лугу» чорнявий Ілько, що мав перевішену руку на хустині — три рази трісла в лікті — приклякнув і нагнувся над Петром.
— Ще дихає... Миколо, Гнате, скочте-но по верету, занесемо його додому. Ой, не втішиться ним рідна мама, як його побачить...
Тиха ніч вкрила світ. Під містком журчав потік, у шуварах на ставищах співали хором жаби, лящали цвіркуни. Хвилювали здалека левади білим морем божого тіла. Хлопці, що йшли з кіньми на ніч, затягнули довго-довго, протяжливо:
Гей-гей, зелена діброво-о-о!..
Скрипіли ручиці між житами, дзвонили підкови, на чотири шляхи роз’їздилися гостоньки з Красної Долини, що яркими віконцями з-поміж верб головатих задивлялися в зоряну маєву ніч.
Скінчився празник, ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи, празник у Красній Долині!
1937
Крамар Сень Свистун
Вісім літ крамарював Сень Свистун, колишній скорострільщик, а тепер шістдесятпроцентовий інвалід УГА, в нашій кооперативі.
За той час мінялися голови, мінялися справники і скарбники, мінялися календарці та оголошення на стінах, мінялися товари на їхні ціни, а крамар Сень Свистун все стояв за білою лядою, високий та кремезний, широкий шрам через чоло, в полинялій стрілецькій блюзі. Сень Свистун був старим воякою, за Австрію і за тата Франца Йосифа боровся, в штурмбатальйоні служив, на трьох фронтах воював та дослужився навіть одної зірки, двох медалів і п’ятьох дір у голові.