А як татуньо-цісар умер, а за ним і старенька Австрія розсипалася, мов спорохнявіла діжка, підійшов цугсфірер Петруняк до фрайтра Свистуна, що сидів в окопах серед хижих вертепів італійських гір на люфі свого скоростріла і глодав кусень cтарої підошви, та й каже:
— Ну, Сеню, вже Австрії фертік! До цього часу воювали ми за чуже, тепер треба за своє стати!.. Там, на Україні, наші брати добувають волю, треба йти помагати.
— Гир! — відрубав фрайтер Свистун. — Як іти, то йти! — Схопив недоїдену підошву в кишеню, закинув свою «машину» на плечі — і напрям на Галилею ходом рруш! — почвалав, аж закурилося.
... А в 1919 році, на сам Великдень, як сонце сходило, десятник Сень Свистун лишив свою праву ногу в дротяних засіках в Зубрицькім лісі під Львовом... Додому вернувся калікою. Два киї, завошивлена сорочка і гумова протеза — це були всі його достатки.
Дома вже батька не застав — мадяри повісили, матері не застав, бо давно спочила під березами, з хати — ні сліду не залишилося. Гранат розвалив. Застав лише пусте подвір’я з поламаним тином і садок, зарослий терном та бур’янами. Цілими днями сидів він тут самітний, а сонце гріло його блідоземлисте лице, подіравлену голову і два дубові киї. Та згодом сусіди заопікувалися калікою, приодягли, нагодували, до здоров’я привели. А літа — йшли...
Аж раз, у неділю, кличуть Сенька до громади. Прикульгав він до громадського будинку — а тут народу по береги! За столом — поважніші господарі і колишній четар УГА Гарасим’як між ними... Ов, зніяковів інвалід УГА Сень Свистун, станув біля дверей, випрямив свої потрощені костомахи, здер догори мережане шрапнелем чоло — стоїть хлоп, гей на звіті.
А тут Гарасим’як встає із-за стола й говорить:
— Маємо до тебе діло, Сеню. Ми хочемо заложити в нашому селі кооперативу. Все вже полагоджене, нема в нас тільки крамаря. Чи не згодився б ти в нас крамарювати?
— Так є, голошу слухняно, пане четар! — різким басом зарапортував Сень Свистун і стукнув дубовими киями до долівки.
Усі в регіт, а Сень стоїть, мов не свій. Засоромився, як малий хлопчик, землисте обличчя зашарілося від напливу крові.
— Сеню, це не війна! — каже сміючись Гарасим’як. — В нас у кооперативі всі рівні, всі мають однакові права. А коли я пропоную тобі заняття крамаря, то не говорю це від себе самого, а тільки від імені збору всіх нас тут присутніх... Отже не я, а загальні збори запитують тебе, чи годишся...
— Так є, голошу слух... — почав Сень і замовк. Не знав, сердега, кому тепер слухняно голосити.
II
Крамарювати — це нелегка штука! Це гірший дідько, як найбільше загороджений відтинок на фронті... Та що! На фронті — то ти пан! Сидиш собі в рові, як у Бога за дверима, та й кропиш з «максима» куди попало. А тут... Обставили чоловіка з усіх сторін скриньками, мішками, бочками, склянками, той репетує давай йому то, а тому то, — ну роби, що хочеш і дій, що хочеш, хоч головою бий до цеї гемонської паки з білою цератою!.. Такі невеселі думи снував інвалід Сень Свистун в перших днях своєї діяльності на полі кооперації. А ще як всадили йому під ніс вагу з тягарцями, а лядовий денник, а книгу довжників, а ключі, а підручну касу, а фактури — то хлописько, як то кажуть, збаранів дочиста! В першій хвилі хотів натягнути шапку на вуха і тікати щосили на одній осиротілій нозі... Та потім поміркувався. Га! Пропав капшук і штири грейцарі, пане десятнику Свистуне! Асентерований раз, нема рекурсу. Каменій тепер за лядою і не рипайся, бо за дезерцію — куля в лоб! Ex, прокляв тоді Сень Свистун і себе, і свою долю горбату, кожне деко, кожну кісточку цукру.
Все йшло йому, як з Петрового дня. Вага десь погубила тягарці, як квочка курята, в лядовій книжці понасмаровував таке, що й сама кооперативна рада не розчовпала б ні крихти, тут переважив, там недоважив, тут недоплатив, там переплатив, тут сіль пішла на землю, там пляшка з оцтом розбилася — біда! Але хоч Сенькова голова була дірява, як решето, — то все-таки його хлопський розум не вспів ще зовсім з неї вивітрити. За тиждень-два ваш Сень уже знюхав письмо носом, як то кажуть, і з грубшого познайомився з новим фахом. Був уже досить ділово образований, бо знав, що фактурою мила завивати не можна, що цукорки з нитками мішати не треба і що баньку з нафтою пхати межи міхи з крупами таки не слід. Набрався рівноваги в руках, став точно важити, добре числити і порядно записувати. Писав поволеньки, зі скупленою увагою, кожне слово починав великою буквою, а прикінці малював товсту точку. А що хлопець був зроду дотепний і балакучий, то скоро всі його полюбили. Умів заговорити і до малого, і до старого, з кожним собі порадив, кожного вдоволив. Бувало, прийде дівчина за голкою — а тут, як на злість, сьогодні не стало. Тоді наш Сень як зачне приговорювати, а жартувати, моргне раз, моргне другий (гарний був, вражий син, хоч з дірявим чолом), то дівчина й не оглянеться, як вертає домів із синькою до білля чи пастою до чобіт.