— Таке то було недавно нещасливе, — говорили ґазди. — Лазить, бувало, за лядою, гей тіло без душі... А тепер — звивається, як цізорик, хоч і каліка, рахувати.
— Ая! Нераз прийдеш два дека купити, то він тобі нагорне з десять, потім з дев’ять надкине, а деко по столі розсипле і таки недоважить... А тепер не встиг чоловік сказати чого треба — вже все приготоване! І чистенько всюди, вага аж світиться — дуже ладно!
— Е, що така куропатива варта! — бурчить якийсь невдоволений. — Наліпив скрізь табличок, гей у бюрі, — ані закурити, ані плюнути по-християнськи, ані носа висякати, шапку скидай, як у церкві, тьфу!
III
Що-що, але боргувати-не любив Сень страшенно. Це смерть його була! Бувало прийде покупець до склепу: Сень і заговорить до нього привітно, і пожартує, а як зійде мова на «книжку» — наш крамар відразу осовіє. Скривиться, як середа на п’ятницю, тягне ту нещасну книжку з полиці, немов би на тортури його брали за неї... Особливо не міг він терпіти того, як молоді парубки торгували ріжні витребеньки, а потім не віддавали довгу. Таким довжникам він прямо дихати не давав на кожнім кроці.
— О, о, вже йде цей пан, що бере цукорки на кредит! — говорив. — Чи тебе, Ганно, з пам’яті викинуло, що ти хочеш йти заміж за такого дідовода? Він сотика при душі не має!
Деякі взяли собі ці «отченаші» до серця і справді перестали боргувати. Інші, бундючі та ворохоблизі, пробували фукатися, — але Сень лише розведе свої широчезні рамена, грізно насупить густі брови, їж згоїна на чолі набігне кров’ю — зараз кожний замовкне. Всі знали, що Сень Свистун хоч і каліка, та сильний, як ведмідь, і здоровенний міх солі термосить в одній руці, як жид теля.
Прийшов кінець першого року Сеньового крамарювання. Ще далеко до кінцевих загальних зборів пани-директори раз у раз лякали Сеня:
— Буде ж тобі баль, чоловіче. Ми переглядали книги — виходить манко, як бик! Ти знаєш, чим то пахне?
Сторопів неборак, зажурився. Поганенько з нами, — думає. Щоправда, не дуже він там вірив тим книгам, а ще менше панам-директорам, бо ці не раз його в той спосіб «на бас» брали — та все-таки мара його знає? Може, й переборщив дещо... Зблід наш крамар, помарнів, ні сон, ні їжа його не береться, ходить мов не свій від голови до скарбника, від скарбника до книговодця, розпитує, а що там, а як там, а ці, іродові душі, лиш: «Побачиш на зборах!» І підсміхаються таємно. А тут ще, як на біду, люстратора на ревізію принесло! Маєш, бабо, книш! Ну, тепер капут, думає Сень: на самий звук слова ревізія в нього душа завмерла. Але вечором пошкандибав таки під хату голови, де ночував люстратор; тут і побачив крізь вікно Сень свого ворога... Що ж, панок нічого собі, лисий, як коліно, черевце нівроку чималеньке, сидить за скринею, яйце за яйцем лопає і чайок попиває... Гм! Чоловік як чоловік... А рано-вранці суне ревізія до кооперативи. Попереду сам люстратор з течкою і паперами, за ним голова — також з паперами, за ним книговодець — також з паперами... Інвалід УГА Сень Свистун як стій випрямився «на позір», побачивши стілько «саржі». Стоїть, анічичирк.
— А тепер поволі переведено тобі інвентуру, — каже кругленький ревізор.
Почали. Перевертають все догори дном, важуть, рахують, записують, аж Сенькові голова ходором ходить. Руки йому дрожать, коли бере яку річ. Кожну коробку сірників кладе легенько, мов цінність яку велику.
Нарешті скінчили.
— Ой синку! Щось тут ти забагато «відтяжував»... Товару не стає. Круто буде з тобою!.. — каже кругленький кооператор і моргає до голови та книговодця.
І всі три потюпали собі на обід... А нашого Сенька наче б куля з «міненверфа» луснула! Ого, попався...
От докрамарювався! І звідкіля це прокляте манко взялося? Я ж ні сотика не змарнував, найменшої речі й пальцем не тикнув... Доленько бідна! Як же я тепер людям на очі покажуся? І чи повірите? Шістдесятпроцентовий інвалід УГА Сень Свистун, колишній скорострільник, що п’ять літ воював безупину, що боровся на трьох фронтах, що був три рази ранений, два полонений, а сім разів присипаний землею, цей відважний цісарський фрайтер, а II Куреня Сталевої сотні Станіславської бригади десятник, що із своїм «максимом» і самого чорта не боявся, — він заплакав тепер, як мала дитина над проклятим манком! Похилився над лядою і великими, як бохонці хліба, п’ястуками втирав заплакане обличчя, а сльози, як горох, капали у відчинену скриньку з цвяхами.