Йду, а передо мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.
Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.
Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.
1936
Святоіванські вогні
Шовкове прядиво святоіванської ночі окутало чаром ліс, що очманів від дневного жару й застиг, запоморочений у похміллі, від мохнатих пеньків по рясні чуби ясенів, берестів і кленів.
Щось — гей чадом і чемерицею дишуть спросоння купи муравищ і дикі хабази по дебрах, і свіжа живиця, що зледеніла мережками на рожевій корі, — і в п’янім, безшелеснім ритмі ведуть химерні танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.
Від цього дивного похмілля, мабуть, і стара Хима дибає навмання лісом, як із празнику, доброго празнику — м’ясного, не з крижівками і прісним борщем, мов на Чесного Хреста. Отак стара Хима — кривульками від корча до корча, а грабові прутики, влізливі, гей ті реп’яхи, микають бабу за димку, то за запаску, то по зів’ялих, як той шкурлат, щоках, по носі з бородавкою, по очах бабу цвікають, каламутних і сухих, бо сльози витекли за дітьми та внуками — еге! — ще коли викапали до одної...
Діти й онуки пішли замолоду глодати сиру землю, а стару Химу лишив Господь наче за кару на білім світі, мовляв — не жий, бабо, а мучся, капарай свою старість, терпку, як полин, і гірку, як гірчиця, обгуркай чужі пороги за ложкою лехвару, а ні — то їж коліна. А нічними сутінками, як добрі люди йдуть у стебло, тащи з панського ліса, висолопивши язика, грабове ріща, щоби було чим під триніжками закоптити, але слухай, як трава росте! — аби лиха година не наднесла того лісничого з каправими очима!..
Баба Хима хильцем-тихцем і крадькома — чапчалап, — а ліс, гей заворожений, ані шелевень, лише сонні роси скапують перлинами з дзвіночків на срібнолистий копатень, і сухий мох та рум’янок хрупотять під бабиними п’ятами, що потріскали, позсідалися — ріпицю на них можна сіяти.
Часом баба настолочить сивульку чи хробачливого козаря: зараз розгортає папороть і нипає, чи нема другого; як знайде — прихапцем пхає за пазуху. В ломаччі щось зшолопотить — баба наслухує: може, яка гадина?.. — і мороз йде бабі поза гребінну рубаху, холодний піт слезить з-під очіпка і руки трясуться, коли тягне гілляку з австрійського «дикунка», а бабині руки зісохлися, як цівки з пряжі, — такі спашені від розкошів та гараздів... Десь на дубі скрикне спросоння дрозд, як перепуджений, мигне темна тінь з пенька на пеньок, а бабі знову тіло терпне й серце опихає, наче в ступі. Це жах повзе, рачкує он там, з глухині, а бабі ввижаються якісь страхіття — може, зеленобороді лісовики із сернячими ратицями, може, богині з чорними гривами, що вийшли з дряговин у Купайлову ніч прати сорочечки потерчатам...
Тихо плюскаються зорі в чистих, як слеза, дощових калюжах, що блистять між золотистою перервою на галявах. На одній полянці, що засинілася від незабудьків, виглядає з зілля лисий кінський череп; сполоканий росами та висушений сонцем — глумливо шкірить кливаки до розмріяного неба. Святоіванські вогні безжурно граються над ним, виводять аркана...
Стара Хима стає, наче вкопана, з оберемком ріща на згорбленім хребті — еге! — засапалася баба Хима, а в грудях деркотить і грає, як на органах, бо баба трохи дихавична — еге ж: задуху має і в котиках завжди ломить на сльоту... Місячні стрибунці скачуть з березової кори на поскороджене борознами і спітніле бабине чоло, а там — і гульк! — на лисий череп між незабудьками. А цей, іродовий, ще дужче шкірить кливи, таки до баби шкіриться: гі-гі-гі, гі-гі-гі!.. — стара Хима так і чує, як по-конячому лящить лісом цей регіт — якби хтось пересипав горох з нецьків до нецьків: гі-гі-гі! Хреститься баба з малькута, бо правою рукою тримає плахту з ріщам і шамкає беззубим ротом: «Нявца й сина і швятого духа».