Зараз у неділю скликали загальні збори. Довго міркував Сень, що йому робити... Йти чи не йти?.. А потім рішився.
— Чи я трус або маркірант з запілля? Піду, що буде, то буде!
Взяв новий однострій, стрілецьку шапку, для більшої торжественності навіть протезу нову заложив, бо стара скрипіла, мов рік немащене колесо, і пішов.
Збори саме починалися. Народу — як бджіл в улию. За столом — Управа, Надзірна рада, якісь делегати з міста, та Сень Саистун дивився на все, мов крізь мряку. Він столв біля дверей і ждав страшного суду... Раз у раз хтось читав, хтось балакав, хтось підносив пальці вгору, інший знов роззявив рот та й кивав головою, мов кінь у гарячу днину, та Сень мов не чув того й не бачив. Збудив його з отупіння лункий голос бувшого четаря Гарасим’яка, що гомонів, як архангельська сурма:
—... а крамареві за совісну працю і точне сповнення обов’язків загальні збори складають отсим щиру подяку і похвалу...
Більше не тямив нічого. До нього говорили, простягали руки, та йому бушувала в голові лиш одна думка: «От бісові директори! Надули мене, йолопа, останнього, надули!.. »
Аж тоді, як Гарасим’як два чи три рази запитав його, чи годиться крамарювати на другий рік, і інвалід УГА Сень Свистун випрямився «на позір» і різко зарапортував:
— Так є, голошу слухняно, світлі Збори!
IV
Почалось воно з того, як справником у кооперативі став багатій Собенко. Вибрали його таки зараз в першому році Сенькового крамарювання. Вибрали тому, що наразі кращого годі було знайти. Книговодця й касієра якось скоренько розшукали, а зі справником трудновато приходилося. Воно— річ ясна: книговодцеві зразу нема що книжкувати, касієрові нема що рахувати, а справникові хочби, скажім, сьогодні — запрягай коні, їдь до міста, купуй товар, а воно, гм... кажім, не кажім — все коштує... і кінь, і статок, і день пропав — ба!.. Радять наші оснувателі та й радять, намовляють, заохочують, один одного підштовхують — ніхто не спішиться. Аж тут з передньої лави бурчить Хома Собенко:
— Та я вже був би тим справником, ци як там...
— Що ж, каже — щоби був, то най буде. Ніяково людині відмовляти. Та ж то багач, сорок п’ять морга з долиною, чотири коні, сім коров, усі будинки під бляхою, що багач — то не копиця сіна!
Вибрали.
Хома став справникувати. Зараз другої днини взяв палицю в руки, надув пику і суне до крамниці. Всадився за ляду та й до Сенька:
— Я тут тепер справник, зрозумів? — й луснув себе п’ястуком у груди, аж задудніло.
Сень Свистун, з якого тепер витікав десятий піт над нещасним лядовим дневником, випрямився по-своєму, хоч по правді не знав ще добре, що це слово—«справник» — означає... Та як побачив, що то не хто-будь, а самий Собенко став справником, відразу зміркував, що воно мусить означати якесь начальство, бо ж такий багатир надурно ним би не хвалився. Тим часом «начальство» покрутилося за лядою, нагримало на крамаря, мовляв — «у тій вашій курперативі ніц нема», — взяло даром пачку паперців для тютюну та й пішло. І хоч як сьогодні сердився пан справник, що в склепі ніц нема, то завтра він не подумав про те, щоби товар спровадити. Аж за тиждень, як намолотив собі фіру пшениці на продаж, тоді «за одним заходом» поїхав до міста. Наперед продав збіжжя, потім заїхав до шинку, кропнув собі п’ять «шнапсів», а тоді — гайда до кооперативної праці. В Боруха купив солі, рижу тощо, дістав три фунти цукру «з боку», у Фішера купив цвяхів, підківок та іншого теремешля, дістав торбу ухналів також «з боку», а в Шварца накупив цукорків, дістав чоколядку, як праник, — і вйо додому. Заїхав до кооперативу.
— Пррру, каштан! Гей, вилази там один з другим, Собенко товар привіз!
— Гарно, гарно. А де ж фактура? — питає голова Павлюк.
— Що-о-о? Фа... фактура? Яка фактура!.. На хоробу вам тяжку фактур? Маєте товар!
— А чому ж ви в Союзі не купували?
— Е, що там Союз. Я сам знаю, де купувати. На то я справник, так чи ні?
— Та добре, добре. Тільки тепер ми не знаємо, чи ви всі гроші видали, чи, може, вам щось лишилося...
— А... або що? Може, гадаєте, що я вам гроші краду?! Я, Собенко? Я свищу на вашу кооперативу, на ваші гроші, на вашого справника і шлюс! — Як вам не в лад, то моє ушановане!.. Страх! Гонор мені великий — справний. Я можу на такий гонор...
Бачить Павлюк, що пан справник п’яненький — дав спокій. Але на другий раз повторилося те саме, на третій — також... І аж тоді, як з повітового Союзу приїхав інструктор, як збештав управу за те, що до Союзу тільки тоді забігає, як треба на кредит узяти, а жидам готівкою платить, Собенко хоч-не-хоч рішився загостити до Союзу. Так що ж? Тут уже «з боку» годі що зарвати!.. Але на яку параду торчить християнинові маківка на шиї? На те, щоби вмів собі зарадити лихій годині. О, справник Собенко знав, як собі порадити! Поїхав раз по товар—десь поділася сіль з мішка, поїхав другий раз — нафта повитікала з бочки, поїхав третій — кава розсипалася... Сень Свистун бачив те все, але мовчав.