Це, що сталося опісля, годі як слід описати, бо тривало воно всього одну мить. Справник Хома Собенко в дужих руках Сенька під’їхав нечайно аж під стелю, наче б хотів разом з палюгою і комісними ходаками вознестися на небо, потім з розгону луснув собою до дверей, аж ті відскочили, а потім «яко птица пернатая» перелетів через один поріг, через сіни, через другий поріг і голосно хляпнув... де? — зараз скажемо. Кілька кроків від східців, що провадили до сіней, була прокопана широка яма, в якій заряд кооперативи хотів гасити вапно і побілити ним домівку. Саме тепер була дощова пора, тому в ямі було повнісінько мутної води і болота. До цієї ванни причалив Хома Собенко і відразу скупався в ній аж по самий чуб. Всі, хто були в склепі, повибігали надвір. Зразу годі було що запримітити, бо залягла чорна темрява. Аж як блиснуло кілька лямпок, усі побачили мокрого, простоволосого, обмазаного, як дідько, пана справника, що харкав болотом і тарабанився з баюри наверх. Та яскраве світло лямпок вразило його так сильно, що він затріпав руками і знов пірнув по шию в ту силоамську купіль. Кругом залунав голосний регіт.
— Дивіть, дивіть, наш справник поїхав до Канади. Ха-ха-ха!
— Гей, та то не шіфа, ви заблудили, беріть вісьта!
— Тихо, що ти знаєш. Пан справник заживають вапняних купелів, бо їх мама в нецьках добре не викупала.
— Диви, як легенько тримається зверху! Це та «відтяжена» нафта його так підносить...
— Нурка, пане справник, нурка! Та-ак, файно!.. Ще раз!
Крізь юрбу пробивався до калабані Собенків сват Гаврило. Він один рішився рятувати свата від наглої і несподіваної смерті.
— Аво, подуріли люди! Нявца й сина!.. Та чого рипиш один з другим? Бачиш, чоловік топиться. Гей, свату! Свату! А де ж ви там? Не талапайтеся, а вилазіть. Зимувати там не будете. Тьфу!
Щезни, бідо... Давайте руку! Ней — рруп! Добре! Бодай вас, свату, світ не видів. Що ж ви із себе зробили?
Справник Хома Собенко виглядав справді як яке чудо. Вода цюркотіла йому з носа, з очей, з волосся, з бороди; в роті болото, в руках болото, на голові болото, вся одежа заболочена, перемокла. Він дрижав цілим тілом, цокотів зубами і голосно хлипав.
— Свату... То ви? — промовив вкінці хриплим голосом.
— Ба! Таже я.
— Свату! Запрягайте коні і везіть мене до доктора, так, як є... Я того опришка мушу заскаржити, бо він мене хотів замордувати.
— Свату, не плетіть дурниць. Що там...
— Я йому не подарую...
— Свату! А хто зачав?
— Його шляк ясний мусить...
— Гов, чекайте, свату. А хто зачав?
— Я його навчу...
— Аво, здурів хлоп. Я вас питаю, хто зачав?
— Та хто? Та я... Але я йому покажу...
— Ша, свату. Тихо. Ви зачали, значить, ви всьому винні. Ви його спублічили, як остатну собаку, ви йому на фамілію виїхали, ви до нього з друком розігналися, а він вас за те пуднув догори ногами. Так чи ні?
— Я його заскаржу, сучого...
— Ша! Ходім, свату, помаленько додому. Вдома вмиєтеся, скажете, най вам стара зварить гарбати з рум’янком — і під перину. Уважайте, що тепер осінь, запарите собі катар і нащо вам того? А шапка ваша де?
— Я йому того не подарую! Він мене попам’ятає, доки буде жити...
І оба свати під регіт юрби поплентались домів.
Так скінчилося Собенкове начальство в кооперативі. Зараз таки, в найближчу неділю, Надзірна рада подякувала йому за «труд».
V
Зараз, як берете з цісарського гостинця гейта до села Тернистого, на самім краю побачите мурований будинок. Тутечки, як, може, пам’ятаєте, за добрих часів стояла велика корчма, де люд хрещений цідив горілку, гарнець за чотири шістки. Пізніше тут пан Абрагам Штарк мав «Гандель з товари мєшане і спшедаж піво ве фляшце».
Абрагама Штарка не все звали паном. Колись, може, з півсотні літ тому, як він у драних штанцятах бігав за чередою господаря Дмитра Гусака, його кликали коротко «дурний Абрамко». Згодом, як він з кусником разового хліба і головкою часнику в кишені торгував по селі курми, яйцями чи садовиною, його теж звали «дурний Абрамко». Коли він щоп’ятниці гнав на торг сухобедрі шкапи і такі ж коровиці, йому ніхто інакше не казав, як «дурний Абрамко». Аж коли він одружився з грубезною Лайкою, що мала сто двадцять корон приданого і сто двадцять кілограмів живої ваги, як відчинив собі шиночок, як господар Дмитро Гусак пропив у цім шиночку десять моргів грунту і на старість наймився в нього носити воду, тоді дурний Абрамко став титулуватися пан Абрагам Штарк.