«Кожний жид добрий, але печений», — кажуть люди... Ми не хочемо цим прийнятим вже звичаєм лаяти зараз Абрамка лихварем, обманцем і видридушником тільки тому, що він вродився жидом. Може, і в його присадкуватій постаті з хитрими очима, рудою борідкою та каблукуватими ногами, крім бажання оцибушити на кожнім кроці свого ближнього для своєї користі, дрімали почуття хочби зближені до чесних і шляхетних? Не знати... Ось згадаймо, приміром, про те, що він п’ять літ даром держав у себе стару каправу Хайку. Стара Хайка, вдова по Шумці-конокраді, якого наймити вбили орчиками в стайні, не мала нічого, крім старенької хатини, та одного дня жахлива пожежа, що знищила півсела, забрала їй і це. А коли жаріючі китиці перекидались на стріху її хатини, вона лазила навколішки по подвір’ї, простягала худі руки і лебеділа-благала Єгову, щоб рятував її останній захист. А як побачила, що Єгова не помагає, стала молитися «по-хлопському»:
— Боженькі, Боженькі! Відверни ту вогонь на мою хати!..
І «хлопський» Бог, не роздумуючи довго над тим, що стара жидівка перекрутила навідворіть одно слово, миттю вислухав її прохання: бухнуло полум’я, і за хвилю з Хайчиної хатини осталися лишень чорні згарища. Тоді-то Абрамко Штарк прийняв її до себе. Еге ж... Наш брат русин часом і рідну неньку з подвір’я вижене, ще й собаками нацькує. А Штарк Абрамко, цей шахрай і скупендряга, п’ять літ піклувався чужою людиною і годував її доти, доки каправої Хайки не прикидали жиди бебехами, доки великий і всесильний Єгова не сказав їй: «Кім, кім, Хайкі! Час тобі покинути землю галилейську. Абрум Штарк не буде тебе вічно напихати гуглями з цибулькою, бо це не є для нього ґешефт!»
Наш Абрамко був людиною із серцем, щоправда з жидівським, та все-таки із серцем. Але для гоїв він ніколи-ніколи не відчиняв цієї комірки свого серця, де були запаковані доброта, щирість і милосердя! Він був свято переконаний, що з гоя на кожнім кроці треба лупити шкіру, тим більше, що гоєва шкіра тверда і мозолиста, то він цього дуже й не почуває, ну, а пожиток бідному жидкові чималенький...
Як на оснувательних зборах ухвалено заложити і кооперативу, Абрамко тільки поскубав руду борідку, поправив сабашівку на лобі й захихотав:
— Ни-ни... Як вони нині ухвалили зробити то кіперативе, то, може, за сто літ воно буде, а може, й ні...
Та зараз другої днини, як почув, що люди вписуються в члени, складають уділи, як побачив, що коваль Антін Сверлик вмуровує залізні грати у вікна, а Павлюк аж двома фірами тягне ріжне приладдя до домівки, призначеної на крамницю, Абрамко хоч-не-хоч мусив згодитися з цим, що кооператива в селі вже так — якби була! Але він не тратив надії.
— Шьойн, шьойн!.. Кіперативе є — кіперативе нема, а Абрум був і Абрум буде.
Наш Абрамко зачислявся ще до цеї передпотопової породи жидів, що завжди ще думає, що хлоп, Іван, здібний тільки до плуга і мотики, а всяка торгівля — це для нього «терра інкогніта». Абрамко мав подекуди в цім напрямку вже деякий досвід. Ось рік тому рішилися такі самі гої-поляки заложити в селі «Кулко». Задумали — зробили. В нас поляків небагато — всього, може, півтора чоловіка, але рух з цим «Кулком» зробили великий: Навезли товару, за тиждень його розхапали, але тому, що ніхто й сотика не дав — «Кулко» котилось всього кілька неділь, а потім поламалося.
Наш Абрамко сподівався, що така доля судилася й кооперативі. Та тут перечислився. Кооперативе кріпшала і поростала пір’ям з кожним днем. Люди, зацікавлені таким новим і нечуваним досі явищем, яким була кооператива, горнулися до неї, як мухи до меду. Одні, свідоміші, з почуття обов’язку і для спільної користі, а менше свідомі зі звичайної цікавості і тому, що так другі роблять. Але і одні і другі поволеньки відцуралися від Абрамка, який ще недавно був паном цілого села. Тоді-то він зрозумів, що кооператива — це його завзятий ворог, що вона підмулює йому грунт під ногами, що вона відбирає йому ґешефт! Тому-то він і рішився на люту боротьбу з кооперативою; на боротьбу скриту, підземну, несовісну і негідну, на яку може рішитися тільки людина, що для неї гріш є усім.
Насамперед став відмовляти людей від кооперативної крамниці:
— Ну, Іван, сьо є? Чули-сте, Хіна б’є Китай?.. Не буде добра на світі!.. А цьому ви до Абрамка не показуєтесь? Я знав ваші тати, ваші мами, господині були, небіжка, ай-вай, такий рік на мене!.. Сьо ви в то куперативе зобачили, ну? Той Сенькі поломаний, або той Шевченкі, що в кожух на стіні? Ну, я собі також такий Шевченкі причіплю. В мене товар сто раз ліпший, під хайрем, що ліпший!