Але це, звичайно, не багато помагало. Тоді Абрамко заграв у другу скрипку. Таємно став робити різні доноси на оснувателїв кооперативи, мовляв, вони політику починають, Україну будують і таке інше. Страшенно він завзявся на ту горстку свідомих одиниць, що дали почин до створення спілки, і тому докладав усіх зусиль, щоби їм переїхати дорогу; бо думав, коли великі риби поприсідають хвости, тоді й цілій кооперативі буде «капуриц».
У великій пригоді в боротьбі з кооперативою стала хитрому жидкові ця погана історія, що трапилася із справником Хомою Собенком. Абрамко зараз розтрубів і роздув її, а лиха слава, що нап’ятнувала захланного багача, тепер лягла на працю людей чесних і совісних. Він, наче труслива собака, поза очі розсівав по селі брехливі чутки, що ціла Управа і Надзірна рада — це злодії, цигани і крутії, що вони тільки замиляють людям очі, а самі крадуть, гей чорні круки!..
Все те, від біди, ще можна було витримати. Але одного дня Абрамко спустив ціну на всякий крам у своєму склепі. Село сколихнулось, мов ліниві морські хвилі, що, зрушені наглим вітром, підіймаються і вдаряють об берег. Цим берегом був «Гандель з товари мєшане і спшедаж піво ве фляшце» пана Абрагама Штарка, який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».
Кожного ранку і вечора на перехрестю шляхів, з яких один провадив до кооперативи, а другий до жида, чути було такі балачки:
— Слава Йсу...
— Слава...
— Вже було троха вияснилося і знов хмарами затягає.
— Ая... Годі тої погодоньки дочекатися... Ви куди так?
— Та во, золі тре’ хлопчикові купити. Вишляндав, гунцвот, ходаки по музиках, та й тре’.
— А до кого йдете?
— Гадаєте, я знаю? Ци тут, ци там — сам не знаю...
— Кхм... Кажуть, що Абрамко спустив.
— Та чув я... Хвиля мовчанки.
— Угм... гм... Та воно все одно, ци тут, ци там... Всюди нинька тре’ платити.
— І я так кажу.
— Я ні за тим, ні за тим, але що рихт. Дивіть: жид який, а здогадався і спустив, а свій — то но би шкіру здер... Я ніц, але що рихт...
— Аво! Та й я так.
І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.
— То ви, Настуню?
— То я, Марисуню.
— Чуєте, померла стара, хай з Богом спочиває!
— Ая, всіх нас то чекає... Ви, може, до склепу?
— Та во, нафти хтіла-м принести...
— Ходім разом, я також возьму си кватирку.
— Та я тут-во...
— Чому? Таж в Абрамка танше!
— Танше, але мій старий, знаєте, якийсь там член.
— Аво, а мій що — не член? Але жид спустив, то тре’ йти до жида.
І пішли тим шляхом, що провадив до Абрамка.
І знов почалися в гандлю пана Абрагама Штарка добрі давні часи.
VI
Тим часом в кооперативі по кількох місяцях товстих» прийшли місяці «худі». Вельможна пані Криза завітала на її пороги. Сумно й журливо скрипіли двері, коли яка свідома душа заглянула в крамницю, сумно світили голими ребрами порожні полиці, навіть батько Тарас на стіні сумовито спустив додолу довгі вуса, наче промовляв:
— Гей, гей, сини мої, запродані жидові, німоті! На якого ж біса ви мене тут почепили, як самі до Абрамка прете, гей по свячену воду? Так ви мене старого любите й шануєте, трясця вашій матері, га?!
Сумно і пусто стало в кооперативі. Покупця — зі свічкою шукай, товару не стає, готівки нема, а тут прийшла одна рата, друга рата, один вексель, другий вексель — круто, братці, хоч сядь та й плач. Опали руки Управі, поспускала носи Надзірна рада, голова Павлюк стратив голову, одним словом — криза та й годі!
Вже кого як кого, але найбільше боляче вразило це лихоліття крамаря Сенька Свистуна. Наш Сень був тепер не тільки солідним крамарем, але й свідомим кооператором. Він став цікавитися світовим кооперативним рухом та його історією, став читати кооперативні книжки, журнали і газети. І чим більше їх читав, тим більше була в нього жадоба не тільки пізнати, але й поширювати кооперативну ідею. Та тут нараз його мрії та змагання наче стукнулись лобом до одвірка. Він побачив, що ось його односельчани, люди, яких він знав і з якими зжився від малої дитини, замість горнутися до власної кооперації, до цього джерела, що мало стати зародком їх добробуту, вони задля кількох марних сотиків, наче заблукані вівці, лізуть прямо вовкові в зуби.
Сень Свистун спочатку приписував усе те лихо Абрамкові. Бо, мовляв, якби не було його в селі, не було б такого клопоту... І ясно, що наш крамар не надто приязно відносився до пана Абрагама Штарка... Вже й по селі клептали меткі язички, що Сенько Свистун обіцяв Абрамкові пейси обскубати, ноги поламати тощо. Це, очевидно, була така правда, як рак свище, але й цього було досить, щоб трохи налякати таку відважну людину, як Абрамко. З ким, як з ким, але із Сеньком він ніяк не мав охоти задиратися і волів краще погодитися з ним, ніж ворогувати. До цеї цілі послужив йому таки рідний стрий Сенька, Гнат Кишка, хрунь першорядного сорту і політикант на ціле село.