У Гната Кишки були справді великі дипломатичні здібності, і якби був, небіжчик, не переставився на той світ, то, може б, його і вибрали на голову Роз’ємчої Комісії при Союзі народів. Рік перед смертю захотілося старому довершити великого діла: помирити лихву-визиск з кооперацією, або, іншими словами, — пана Абрамка Штарка з крамарем Сеньком Свистуном.
Саме в празник св. Семена, себто в день Сенькових іменин, прийшов великий політик Гнат Кишка до свого братанича на переговори.
— Ти слухай-но...
— Слухаю, — відповів Сень і цмокнув стрийка в руку.
— Чого ти такий дурний?
Остовпів наш крамар, наче той святий Семен, що сорок літ стовпом стояв на однім місці. Хотів щось старому відрубати на таке привітання, але здержався. Відома річ — стрийко!
— Я тебе питаюся, чого ти такий дурний? Чого ти з дня на день каменієш в тій куперативі?
— А чого ви з дня на день каменієте в Абрамка?
— Ти слухай, ти не будь герой з тертої бульби! Я тобі кажу: ти дурний, як ціп, хоч такий великий вукраїнець. Твоя, небоже, Вукраїна вже давно загрязла по коліна. Скажи, мені, хло’, що ти довоювався за тої Вукраїни, га? Знаєш, що? То, що я казати не хочу... Погаратали тобі костомахи, здоров’я відібрали, калікою зробили, а тепер, на сміх, цикають по тих кілька грошів, що навіть на дранку не стає... А самі пани офіцири та інші головачі по кав’ярнях парадують, шницлі їдять, винце попивають і сміються з дурного хлопа. Ой ти, плането безголова! Плюнь раз на ту цілу Вкраїну і куперативу! Нащо тобі то? Ходи-во до мене, я твою нивку засію, будем разом робити, і добре є. Та й Абрамко обіцяв тобі щось теє, як ти теє... Зрозумів?
Ще дотепер ніхто докладно не знає, як покінчилась місія Гната Кишки до Сенька Свистуна. Досить того, що на другий день великий дипломат, підкладаючи на пшеницю, від ранку до вечора проклинав любого братанича, аж слухати було лячно. Навіть по селі ходила чутка, що преславний політик попрощався із Сеньком в той самий спосіб, що справник Хома Собенко того пам’ятного вечора... Але тому, що тоді надворі було сухо, а яма на вапно була вже засипана, то стрийна Гнатиха не мусила обкладати баньками стрийкового хребта... Один тільки Абрамко знав, що посланництво Гната Кишки не принесло йому великої користі. Тому рішився він ще сам попробувати щастя.
Раз якось, в неділю, стрінув Абрамко Сенька на дорозі.
— А, дзінь добри, панє Сьвістун! Як ся маєте, що чувати, ну?.. Може, позволите до мене на гальбу пива? Маю дуже добре пиво, чистий експорт, сам цімис, слово гонору...
— Дякую, я не п’ю.
— Си гіт! Я то хвалю. Я також не п’ю, то шкодить на здоров’я... Панє Сьвістун, панє Сєнькі, чого ви на мене, ну-у, такий ну-у... такий ворог на мене?
— Я не є вашим ворогом,
— Ну-ну, щоби я такий здоровий був... Ви знаєте, я також хочу жити, я маю жінку, маю діти, я такий сам чоловік, як усі...
— Ні, не такий.
— Ну, сьо є? Як ні, чому ні? Сьо значить ні?
— Тому, що ми всі працюємо.
— Ну, ну, ну! А я не працюю?
— Так, але своєю працею використовуєте нас усіх.
— Ну-у, сьо використовую, як використовую, нащо використовую?
— Що використовуєте? Нас, селян. Це я вже вам казав. Як? О, це ви самі добре знаєте, не треба й говорити. А нащо? Спитайте себе самого. Одно вам тільки кажу: ще тоді, як у нас не було кооперативи, як село було темне і безпросвітне — ви могли спокійно кожному по голові їздити. А тепер, як ми почали вчитися, як ми спільними силами здобули собі нашу кооперативну крамницю, то ви тепер зі своїм приватним склепом є для нас закалою... Слухайте, Абрамку! Ви вже тридцять літ маєте свій склеп, правда?
— Ну сьо значить тридцять? Двадцять дев’ять.
— Добре, ви тепер людина маюча. У вас десять моргів поля, своя хата і всі будинки, маєте наскладаний гріш...
— Де я маю гріш, який я маю гріш? Я — дід! Я бідний...
— Менше з тим. На загал — ви людина, обезпечена на будуче. Ваші діти хліба жебрати не будуть. Слухайте, я говорю щиру правду. Як за стільки літ крутійства і визиску хочете зробити в своїм житті для гоїв одне чесне діло, то замкніть свою буду, станьте господарем, як усі, впишіться в члени кооперативу, а тоді...