— Ни-ни-ни! Диви! Ді мішігіне пуриц! На сьо мені такий ґешефт? Я не хочу такий ґешефт? Гирст ду? «Замкніть свою буду...» Ни-ни, нема дурних. Як ви всі такі вчені, так разом тримаєтесь, то чого ціле село тепер летить до мене? Ну? Я нікого мотузком не тягну. Шьойн, шьойн! «Замкни буду...» Замкніть ви свою буду, тьфу, паскідне...
І пан Абрагам Штарк мерщій обернувся і почвалав у свояси, вимахуючи руками та хитаючись, мов качка на каблукуватих ногах. «Мирові» переговори не довели знов до путнього кінця.
VII
«Як ви так разом тримаєтеся, то чого тепер ціле село летить до мене?» Ці слова раз у раз товклися Сенькові в голові й наче розжареним залізом обливали його мозок.
Вечоріло-сутеніло. Крамар Сень Свистун сидів самітній в своїй хатині, спер в долоні гаряче чоло і важко задумався.
«Так, так, пане Штарк! Кажете, що вам такий ґешефт не по нутру? Що ж, я на це не пораджу... Я так і знав, вірте мені. Я сам тепер сміюся з себе, як я міг вам такі дурниці торочити!.. Вибачте цим разом, але ми таки колись будемо і мусимо триматися... Кажете, що ви нікого мотузком не тягнете? Чудово. Так звольте ж ласкаво пригадати собі, що мотузком звичайно тягнеться худобу, а ми ж якісь люди, рахувати. А коли ми люди, то ми ніколи не можемо допустити до того, щоб найбільш людська установа, себто кооператива, так соромно провалилася. Це ж ясне, правда? І я маю деякі підстави сумніватись, чи ви, пане Штарк, діждете того. Кооператива буде! Чуєте, буде! Про це я вас запевняю. Я, інвалід УГА, крамар Сень Свистун!»
... Неділя. Чудова осіння днина. Зі старенької дерев’яної церковці юрбою висипався народ. Та замість розійтися крутими вуличками домів, люди задержались під церквою на цвинтарі. На величезній кам’яній брилі, під липами, стояв крамар Сень Свистун. В сірім стрілецькім однострою, з відкритим чолом, з палицею в руках.
— Зачекайте, люди!
Заворушилось сорокате людське море, загомоніло.
— Аво, диви, диви! Сенько Свистун видряпався на камінь! А що то буде?
Золоте сонце тихо снувалося на мідяних хрестах і на мідяних людських обличчях. Високі смереки шуміли дрімучими вершками, а зі столітніх лип падало жовте листя на забуті, припалі могили.
— Слухайте, люди!
Море голов мимоволі звернулося в сторону дзвіниці. Може, декому здавалось, що це великий дзвін б’є на тривогу важким мосяжним серцем?
— Перед хвилею в церкві балакав вам єгомосьць одну проповідь. Дехто її слухав, дехто дрімав, а дехто таки добре заснув. Тепер я вам скажу другу проповідь, але її мусить кожний чути! І тому, хто має вуха, хто не оглух і кому не позатикало, нехай слухає!
Тихо, як маком сій.
— Не минуло півроку, як ви заложили в селі кооперативу. Повторяю ще раз: ви її заложили, не хто інший. А тепер я запитаюся вас, нащо ви її заложили? Чи на то, щоб кинути цей уділ, тих кілька марок відчіпного, наробити боргів, а тепер покинути її на встид і посміховисько людське? Отже я вам скажу, що ні. Чуєте?! Ні! Ви заложили її на те, щоб вона була для вас поміччю і порятунком у ваших хлопських злиднях, щоби вона навчила вас спільно жити і спільно працювати, а не жертися вічно, як ті собаки, один з другим! Ви заложили її на те, щоби вона випровадила вас з темноти, щоб ви не були вічно дурними Іванами, яких, хто хоче, той водить за ніс.
— Люди! Подивіться на мене. Повитріщуйте очі і подивіться добре. Хто я такий? Я Сенько Свистунів із села Тернистого, син Юрка Свистуна, якого повісили мадярські гонведи на Софроновій грушці, правда чи ні? Люди! Я не буду до вас по-панськи говорити, бо мене ніхто не вчив. Я родився тут, між вами, тут виростав, тут корови пас, тут їсти хотів, тут гарував від ранку до ночі, як кожний з вас. Тому я говорю до вас просто, але щиро. Не на те, щоби вас отуманити, збаламутити і висміяти, але на те, щоб ви раз на все зрозуміли своїми твердими лобами, що кооператива — це наш рятунок, наше добро, наша сила. Слухайте, люди! Тепер в кооперативі ні собака не гавкне. З виїмком горстки свідомих членів, ціле село опинилося під жидівським порогом. Чому? Тому, що Абрамко боргує, що Абрамко спускає ціну. А я вам кажу, люди, що Абрамко може спускати, бо він не спускає свого, лишень це, що наспускав з вас за півкопи літ! Є тут між вами такі, що пам’ятають, як п’ять-десять років тому він прийшов до села тільки в гребінній сорочці. А нині подивіться: він одній дочці дав дві тисячі долярів віна, синові заложив у місті склеп за три тисячі п’ятсот, він має гроші, має грунт, він багач, як ніхто в селі. А ви як були п’ятдесят літ тому наймитами та робучою худобою на власній землі, такими лишилися й досі. Як тоді, так і тепер, ви риєтесь в цій земельці чорній і світа божого не бачите, ви за кусник межі до горла собі скачете, вила в груди вбиваєте, ви за дурницю десятками літ волочитеся по судах і своєю кервавицею випасаєте чиїсь черева. Люди! Скажіть мені, чому це так? Як довго так буде?! Хто тому винен? Ви самі, чуєте? Ви! Та самітня кооператива, що он стоїть у долині, яку ви покинули, якої ви відреклися, на яку ви наплювали — говорить вам, що ви самі собі винні!