— Люди! Я ж розумію, що значить серед наших злиднів тих нікчемних три сотики, що їх спустив Абрамко. Але я запевняю вас, що ті три сотики не принесуть вам добра ніколи! Абрамко спустив не своє, а ваше! І він. ще спустить, бо знає, що кооператива довго не поживотіє... А коли вона лопне, то він це, що спустив, відіб’є собі на вашій шкірі вдесятеро. Чуєте, вдесятеро!.. Слухайте, люди! Я більше говорити не буду. Тепер говоріть ви! Чи від завтра, від понеділка, ви всі, що тут є, і члени і нечлени, будете купувати в кооперативі чи ні?
Тихо, хоч маком сій.
— Слухайте, люди! Ви мусите мені на це питання відповісти. Так або ні! Інакше я не рушуся з цього місця, щоб я мав закаменіти, як та брила, на якій стою, чуєте?!
Людське море наче зжахнулось. Якась могутня сила била від постаті цього кремезного каліки, з широким кам’яним обличчям, з лискучими очима, що палали, гей огненні смолоскипи. І від того погляду понурились додолу запалі мужицькі обличчя. Не дивлячись на себе, мовчазні кострубаті ґазди один поза другого подавалися назад. Ґаздині в високих очіпках сумно кивали головами і запасками втирали очі. Налякана дітвора з відкритими ротами тулилась матерям до ніг, а старенькі бабусі хрестилися побожно та беззубими устами шамкали отченаші. А глуха, як пень, баба Павлиха аж розхлипалася вголос — так розжалобила її Сенькова проповідь, з якої вона не чула і словечка. Та нараз з цеї сторони, де юрбою стояла молодь, загомоніли змішані, але сильні голоси:
— Будемо!.. Будемо купувати в кооперативі!.. В Сенька, в Сенька!
— Будемо, будемо! Будемо-о! — заворушилось, загуло людське море, аж луна покотилася жовтими садами. — Будемо-о-о!
Грізне й насуплене обличчя крамаря Свистуна прояснилось. Сонячні зайчики радісно затанцювали на його мережанім шрапнелями чолі.
— Люди! Ви сказали слово — кооператива врятована. Я вірю вам! А тепер... поможіть мені злізти з тої каменюки, бо я сам ніяк того не втну...
* * *
Вісім літ є вже в нас кооператива. Крім того маємо кооперативну цегольню, сметанкову стацію, а тепер кооперативний млин думаємо над річкою покласти. Міцно держиться в нас кооператива... А спитаєте, що її так держить — то вам і мала дитина скаже: Сенькова проповідь!
... На краю села, при дорозі, стоїть мурований будинок, а на нім пощерблена дошка: «Гандель з товари мєшане і спшедаж піво ве фляшце» — Абрагам Штарк... Самого ж Абрагама Штарка вже в селі нема. Почвалав каблукуватими ногами відвідати стареньких Авраама, Ісаака, Якова і всіх богоугодних патріархів.
А його «гандель» стоїть при дорозі — пустий та порожній.
1934
Батьки й сини
Наскільки пам’ятаю — було це тому рік, пізньою осінню. Я тоді їхав ранішнім поїздом до школи. В купе, що в ньому я примістився, застав уже троє осіб: двох підстаркуватих господарів та молодого, може, сімнадцятилітнього хлопчину. Він скулився в куточку під вікном і спав, схиливши голову на грудях. Довге хвилясте волосся ясними жмутками стелилося йому на біле, мов стіна, лице. Такі ж самі білі худі руки мав, зложені навхрест під бородою.
Я добув олівець, розгорнув свій рахунковий зшиток та взявся обчисляти відсотки за п’ять літ й три місяці від якогось капіталу в доларах. Зараз біля мене розсівся на півлавки жилавий та вусатий ґазда в червонім кожусі і в патлатій баранячій кучмі Він з філософічним спокоєм глядів на табличку «для некурящих», що висіла йому перед носом, і преспокійно пикав собі «шпорта». Кілька разів підряд глипнув з-під лоба на мою «мазепинку», а відтак звернувся до свого сусіда, що сидів проти нього з закритими долонями обличчям.
— Кажете, це ваш хлопець... Гм! Певно, до доктора везете? Бо й мізерне то, мізерне, як з хреста зняте!
Батько ясноволосого хлопця журливо похитав головою.
— Ого... Йому вже доктори не поможуть. Голос його тремтів — був глухий та прибитий болем.
— Не поможуть, кажете? Овва! То вже зле... То вже гірше! Так куди ж його везете?
— На Кульпарків...
— Зійшов з розуму?!
— Так...
— Овва! Овва!
Ґазда в червонім кожусі цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.