Чекаю далі. Вже і в хаті всі поснули, вже й на селі стихло — нема хлопчиська. Вибила десята — нема! Одинадцята — нема!
Північ — нема... Ого! Мусило щось статися. Але все одно. Чекаю... Сів я собі, чуєте, на лаву, отворив вікно і дивлюся на гостинець. Надворі ясно, як удень. Місяць світить, всюди тихо, все позасипляло... Нараз заскавуліла собака. А так якось переразливо, що аж мене зморозило. Протираю я очі, дивлюся: стоїть мій Василь у воротях! Він — таки він. Придивляюся краще: ов, та бо мій Василь щось на ногах не може втриматися. Сперся на частоколи й хитається, наче п’яний... Ба! Глипнув я ще раз — а мойому Василеві ціла сорочка закровавлена... Гі, доленько бідна! Як я то, чуєте, побачив — так відразу й здеревів на лавці. Дух мені заступило, ціле тіло стерпло — ойой! Гину!
Прийшов мій Василь у хату. Став біля порога, оперся до одвірка і тихо стогне... «То ти, Василю?» — «Я, тату...» — «Що ж тобі сталося?» — «Мене, тату, побили...» — «Де?!» — «На фестині...» — «Та хто?» — «Кацапи».
Зірвався я з лавки та й до нього: «Покажи-но, може, тре’ по доктора?» А він: «Ні, ні, не треба. То нічого. То не дуже... Не йдіть, тату, нігде. Прошу вас... Будьте коло мене. Не будіть ані мами, ні Ганнуськи, нікого... Я собі ще трошки відпічну, та ‘ й підемо накладати фіру. Вже час збиратися їхати...» Якось надибав я сірники, засвітив лямпу. Глянув я на свого Василя та й но руками сплеснув: а він вам ледво сапає!.. «Ой, сину, — кажу. — Поїдеш ти, поїдеш, але під берези. Не будеш ти вже хліба їсти. Довоювався ти, синку!.. За що ж ті лотри так тебе знівечили?» — А він: «То пішло, тату, за політику... Вони вже давно взяли мене на око, вже давно грозили: чекай ти, патріоте, ти ще від нас доробишся, ми тобі покажемо Україну! І показали... Заманили мене за село, в той лісок. Казали — хтось чекає... Я, дурень, повірив. Пішов... їх вискочило з двадцять хлопа. Несподівано. Котрийсь придушив мене гумовою палицею, а потім...»
Взяв я його на руки, як маленьку дитину, та й положив на постелю. А він злапав мене за рукав і тягне до себе: «Тату! Татуню! Бувайте здорові... Дайте руку, най вас поцілую... Я вже буду вмирати...» Поцілував мене в руку, хлипнув ще кілька разів та й по всьому...
Поїзд зупинився на стації. У дверях мигнула постать кондуктора. Ґазда в червонім кожусі стрепенувся, скоренько погасив свого «шпорта», а недокурок сховав у кишеню.
— Якби так заздрів, що курю, — зараз би п’ятку здер з чоловіка, — пояснив свому сусідові.
Батько ясноволосого хлопця мов і не чув, що до нього говориться. Понурився додолу і не відзивався ні словечком.
Ґазда в червонім кожусі розвів руками:
— Га! Та бо знов не будьте, як мала дитина! Кажу вам: не сушіть собі дурно голови. Гризота не поможе. Певно, шкода дитини. Я то розумію. Але що ж порадите? А мені, гадаєте, мого не шкода? Гай-гай! Та за ним ціле село ще й досі жалує. Пам’ятаю, як йому на останок заграла орхестра жалобного марша, то так нарід заводив, такий лемент зробився — йой! Все плакало — і мале, і старе! Бо скажім, приміром, щоби то був лайдак, батярина, ну, десь напився, та й ’гo в бійці зарізали... Ну, за таким — то нема чого жалувати. Але то ні! То була дитина добра з крові і кості. І згладили його зі світа, лотри печені! За це, що вмів за своїм постояти, що не хотів заволокам потурати. І я вже собі так міркую на мій дурний розум: чи не ліпше, щоби мене старого були десь вдусили замість нього! Та мені вже все одно: чи в землі, чи на землі. Ба! Коли смерть не перебирає, її не тре’ вчити... Його взяла, а мене лишила. Лишила — то лишила. Тре’ дальше пхати свою біду. Тре’ на хліб робити... Другі діти доростають... Двоє дома, третій в школах... га! То трудно...
Замовк. Зняв баранячу кучму і обтер нею піт з чола. Похитав сивою головою і через хвилю вдивлявся уважно в крейдяне личко ясноволосого божевільного хлопчини. Потім нагнувся до свого мовчаливого сусіда й легко торкнув його в плече.
— Чуєте, чуєте... А мені щось не хочеться вірити, щоби він так чисто... гм! Або я знаю...
Батько ясноволосого хлопця підвів голову. Аж тепер запримітив я його обличчя. Воно ціле було нап’ятноване злиднями та терпінням. Було сіре, землисте, пооране борознами, які, здавалося, видовбав хтось на нім тупим долотом. В глибоко запалих очах притаїлася розпука. На почорнілих, ціпко затиснутих устах застиг німий біль.