У тій хвилині з грюкотом відчинилися двері й до купе увійшов кругленький та рум’яний кондуктор з ліхтаркою на грудях.
— Hallo, gdzie ten warjat? Ten wo? Dobra jest, będziemy go wysadzać!..
Заскреготіли колеса, поїзд зупинився. До вікон стали тиснутися цікаві пасажири, щоб подивитися, як висаджуватимуть вар’ята...
1934
У Нью-Йорку на концерті
Містер Віллі Морріс, давніше Василь Мороз, з-під Бережан родом, зустрів о п’ятій годині на Четвертому авеню містера Фредра Кетлінга, що його, між іншим, охрестили колись в селі Чеперносові Федьком, а по батькові звали Ковтуном.
До речі буде запримітити, що мр. Віллі Морріс мав ресторан при Вестчестрі-авеню, а мр. Фред Кетлінг був босом у фабриці яринних консерв на 10-му стріті.
Оба джентльмени, як добрі знайомі, ліниво доторкнулися пальцями однакових плескатих солом’яних брилів з однаковими чорними стяжками та гукнули один другому просто в ніс:
— Гуд івнінг!
Потім мр. Морріс крикнув до вуха мр. Кетлінгові, що сьогодні, вночі, мабуть, схоче падати дощ, на що мр. Кетлінг, позіхнувши, відповів, що він вчора програв на Уолл-стріті тисячу п’ятсот доларів. Але заки мр. Морріс встиг повідомити свого земляка, що передучора безробітні витовкли в його ресторані всі вікна, то галаслива й нестримна людська повінь віднесла обох джентльменів на яких двадцять ярдів одного від другого. Та вони оба навіть не старалися реагувати на це в будь-який спосіб: з руками в кишенях, з грубими на палець «кубами» в зубах байдужо, без найменшої фізичної напруги, ждали одну хвилину, поки рухлива людська хвиля не принесла їх назад докупи. Тоді дружніми зусиллями зайняли безпечне місце біля величезної галі автомобілевої фірми й тут, опершись об мосяжне поруччя, з безмежною нудьгою на видовжених обличчях приглядалися морю життя, що заливало Четверту авеню.
По мовчанці мр. Віллі Морріс запримітив мимоходом, що з нагоди неділі здалося б у відповідний спосіб перебути сьогоднішній вечір.
Мр. Фред Кетлінг поміркував, а потім нерадо запропонував від себе одно веселе місце на Бродвею з джез-бендом, неграми і зовсім голісінькими леді.
Мр. Віллі Морріс добув з горішньої кишені камізельки зложений у восьмеро папір. Це була програма Метрополітен-опери на сьогоднішній вечір, в якій стояло, що нині відбуватимуться незвичайно цікаві продукції великого українського хору під проводом містера Кошиця.
Мр. Фред Кетлінг прочитав програму від дошки до дошки, потім добув годинник, що вказував чверть на сему, і сказав коротко:
— Олл райт.
При касі Опери оба джентльмени з великим спокоєм і невідступними «кубами» в зубах видержали цілу навалу штовханців, стараючись по змозі віддавати їх на всі боки. Потім купили два квитки по три долари п’ятдесят центів і зайняли в третьому партері двоє крісел. Мр. Морріс — № 847, а мр. Кетлінг—№ 848.
Праворуч мр. Кетлінга, себто на 849-м кріслі, сидів уже бородатий добродій, що від нього на цілу англійську милю пахло чистокровним ірландцем. Його лице було сіре й зім’яте, мов стара ганчірка, вуха мав позатикані ватою, череп лисий та жовтий, ніс наполовину переломаний і молошну космату бороду, що виростала наче б з підборідка. Можна було сказати, що це типове обличчя простого ірландського рибалки, якби не блискучі біноклі на носі, що надавали цьому добродієві вигляду губернатора або члена Конгресу.
Програма почалася. На сцені при лагідних, ледве чутних звуках оркестри серед чудових декорацій та розкішної зелені позацвітали червоним маком і синіми волошками пишні українські національні одяги. Ці одяги обнімали гордих та струнких хлопців, як дуби, дівчат — красних, веселих, любих, щасливих.
І ось серед величної тиші, що залягала світлу мистецьку святиню метрополії світу, загомоніли великою тугою, затремтіли лункими радощами й ударили глибоким болем серця всього народу колядки Леонтовича.