Добродій з ватою в ухах дотепер ніби не звертав ніякої уваги на все те, що творилося навкруги нього: спокійненько жвакав собі гуму, і хоч на салі не було надто ясно, він завзято студіював величезну плахту «Нью-Йорк геральду». Але як тільки поплили перші акорди пісні, він здивовано підніс голову, глипнув на чудесно розмальовану стелю, потім на долівку, розглянувся навкруги й накінець звернув свої блискучі біноклі у сторону сцени... Кілька секунд він сидів як зачарований, відтак тремтячою рукою зняв біноклі, наче б не довіряв своєму подвійному смислові зору, і назад застромив їх на переломаний ніс. Хвилину знов сидів без ніякого руху, а потім став борзенько виймати вату з вух.
Минали хвилини за хвилинами, плила пісня за піснею. Добродій, що сидів на 849-м кріслі, наче приріс до нього. Блискучі моноклі з’їхали йому на кінчик носа, він перехилився вперед і розкрив рота, забуваючи навіть, що держить у ньому слушний кусень гуми до жвакання.
Дія скінчилася. Велична саля Опери залилася ярким світлом і загула, заклекотіла від рясного, невгамовного граду оплесків.
Мр. Віллі Морріс і мр. Кетлінг також не щадили долонь. Слід запримітити, що оба джентльмени поводилися під час концерту з належною повагою, як годиться родовитим «янкі» й вільним громадянам ЮСА, що заплатили за свої місця по три долари п’ятдесят центів. Та хоч увесь цей час їхні обличчя були звичайно холодні та байдужі, то як замовкли останні акорди пісні, мр. Морріс, не дивлячись на м-ра Кетлінга, втер сльозу з лівого ока, а мр. Кетлінг аж дві сльози з правого ока. Мало того, бо мр. Морріс, забуваючи про свою «родовитість», штовхнув свого сусіда вбік і сказав:
— А що, Федьку, га?!
Ці слова немов збудили з отупіння бородатого добродія на 849-тім кріслі. Він приязно глянув-на обох джентльменів, при чому вони оба могли завважити, що в цього ж добродія поза блискучими біноклями є ще милі, лагідні, майже дитячі очі. Вони могли також завважати, що цей добродій не має краватки, але зате має повитирані лікті й обстріпані рукави. Все те, зрештою, ані не цікавило, ані не дивувало обох джентльменів. Зате більше здивувалися вони, як добродій з 849-го крісла звернувся до містера Кетлінга і ввічливо промовив:
— Сер!
Говорячи це, він, очевидно, жвакав свою гуму, що, зрештою, ані раз не шкодило йому в бесіді. Це гому, що він балакав благословенною англійською мовою, що виходить так само чисто й милозвучно, як чоловік має повний рот і як порожній. Мр. Кетлінг знехотя глипнув на свого сусіда справа.
— Чим можу вас вдоволити, пане?
— Якби ви, сер, були такі добрі й пояснили мені, якою мовою співали перед хвилиною на сцені ці прегарні пісні, то я був би вам невимовне вдячний.
Мр. Кетлінг помовчав менш-більш одну хвилину, а потім сказав:
— Українською.
— Дякую, сер.
За хвилину бородатий ірландець знову звернувся до м-ра Кетлінга:.
— Скажіть мені, сер, будь ласка, чи я помиляюся, припускаючи, що люди, які співають українською мовою, називаються українцями?
— Ні, сер, не помиляєтесь.
— Дякую вам, дуже дякую.
Бородатий добродій на часок задумався, а потім знову глянув на м-ра Кетлінга лагідними дитячими очима.
— Я, напевно, не буду правий, коли скажу, що люди, які звуться українцями, живуть в Індо-Китаю або в Північнім Марокко?
— Так, ви справді не є праві.
— Але ви, напевно, будете тої самої думки, коли я скажу, що край, в якому живуть ці люди, не є ані англійською, ані французькою колонією, бо всі ці землі я знаю, як свою кишеню...
— Справедливо, сер.
— А коли я скажу, що ця країна лежить в Європі, то ви мене просто можете висміяти?
— Ні, сер, навпаки, ця країна справді лежить в Європі.
— Це дивне, дуже дивне... Але якби ви мені назвали деякі головніші міста і пристані цієї країни, то я не знав би, як дякувати вам за це...
Мр. Кетлінг зам’явся.
— Міста, сер?.. Ну, звичайно, є такі міста... Приміром, Золочів, Тернопіль, Перемишляни, ну й інші, сер...
— Єс, дякую вам, дуже дякую.
Мр. Віллі Морріс із скупленням слухав балачки м-ра Кетлінга з бородатим ірландцем, а коли вони оба щасливо її скінчили, він запропонував землякові помінятись місцями. Його також скортіло побалакати з людиною, що так справно жвакала гуму і якій так припала до серця українська пісня.
Ірландець так само приязно і ввічливо глянув на нового сусіда.
— Ви, сер, хіба не заперечите, коли я скажу, що нинішній концерт почався прекрасно?
Мр. Морріс поважно хитнув видовженим лобом.