— Так, сер, я не заперечу. Навпаки; я навіть додам, що наші українські пісні є, можна сказати, найкращими в світі.
Добродій на 849-м кріслі майже здивувався.
— Невже, сер, ви цим хочете сказати, що ви українець?
— Справді так, ви вгадали. І я, і мій товариш, що ви з ним перед хвилиною говорили... Я додумуюся, що крім нас двох є ще тут, на салі, багато людей, що мають честь звати себе українцями.
Бородатий добродій недовіряв:
— Цікаве, дуже цікаве... Так ви, джентльмени, українці... А... чому ж ви тепер не на сцені?
Мр. Віллі Морріс задумався більш-менш на дві хвилини, а потім відповів:
— Якби всі українці, яких після останньої статистики буде біля 45 мільйонів, хотіли приміститися на сцені Опери, то я маю деякі підстави сумніватися, чи це взагалі було б можливе...
Бородатий ірландець рішив, мабуть, що тепер слід йому довше призадуматись... А мр. Віллі Морріс, що був активним членом «Об’єднання» й щирим патріотом, розпочав так звану пропаганду між чужинцями.
Почав від найдогіднішої позиції, себто від безчисленних мільйонів.
— Так, сер, український народ великий, один з найбільших у світі. Він начисляє, сер, кругло 45 мільйонів, як не більше. Він має свою славну історію, свою, що так скажу, культуру, олл райт, культуру, літературу і таке інше. Україна — це край один з найбільших в Європі. Я не маю під рукою мапи, на превеликий жаль... В кожному разі це країна величезна, за це ручу вам словом честі.
Бородатий добродій мовчки слухав м-ра Морріса, а його лагідні дитячі очі ставали чимраз більше сумними. Далі він журливо склонив голову на груди:
— Даруйте, джентльмени, але мені так соромно, ви навіть не в силі уявити собі, як мені соромно, що я досі нічого не відав про ваш великий та могутній народ. Простіть, але я людина проста, робуча і, що так скажу, тільки згрубша отесана. Ціле своє нужденне життя, яке добіжить скоро до семої десятки, я тільки волочився світами. Скільки разів я об’їхав нашу землю, що, як сказав мені один вчений німець, є кругла, мов голландський сир, того моя притуплена пам’ять вже не збагне, чому я, зрештою, не дивуюсь... І я був свято переконаний, що я, джентльмени, пізнав уже весь світ, усі закамарки, всі раси і народи. Та, як бачите, я грубо помилився. Мало бракувало, і я був би попрощав навіки нашу гарну землицю, не додумуючись навіть, що на ній множаться люди, які так чудово співають. Господи!.. Сорок п’ять мільйонів!.. Я уявляю собі, якби так всі українці зібралися, приміром, на Сахарі й заспівали разом ту пісню з дзвонами... Святий Патрику! Ви не заперечите, джентльмени, що це був би концерт, якого ще світ не бачив!
Мр. Віллі Морріс поважно хитнув головою.
— Так, сер, зовсім правильно. Це був би справді небуденний концерт.
— І тому саме я не можу простити собі свого неуцтва. Ні, не можу! —бідкався бородатий добродій.
— Я думаю, сер, що можете. Перед вами, міркую, ще не одна десятка літ, ви ще багато можете побачити й почути. Я навіть виправдую вас дещо, бо наш нарід під теперішню хвилину недержавний і про нього в світі аж надто не балакають...
Бородатий ірландець став борзенько добувати вату з вуха.
— Даруйте, сер, що ви сказали? Мр. Віллі Морріс понурив очі додолу.
— Так, сер, тепер, по черзі, треба нам засоромитись. Єс!.. Ми народ недержавний. Наша рідна країна простора та багата, медом-молоком текуча, але це молоко і той мед п’ють і лижуть любезні сусіди. А ми, українці, мусимо покидати рідний край і товктися по ваших майнах, рити туннелі в Аргентині й корчувати бразілійські праліси. Така наша доля горбата вже кілька соток літ!..
... Померкли світла, розкрилась завіса й на сцені Метрополітен-опери знову залунала українська пісня.
А бородатий ірландець на 849-м кріслі, слухаючи, міркував собі у лисім лобі:
«Чому такий співучий, красний, великий, сорокп’ятьмільйонний народ має ще один поганий прикметник: недержавний?.. »
1934
Тавро
Осінь тоді була сльотлива, хмарна осінь. Такий був день слизький, обшарпаний, мов дід жебручий, день — не день, ранок — не ранок — хандра осіння, розплакана жура, невколисаний сум.
Ми тоді обидва з батьком паринували на нашій Гнилій. Я поганяв рудо-бурі конята, викрикував, аж охрип: «вйо, вйо, гейта!», а батько йшов за плугом, істиком дерни відвалював, липкі й розмоклі дернюги, лаяв конят, мене малого, Гнилу, весь світ.
Мокра січка з неба сікла нас меживіч льодовими канчуками, свинцеві хмари їздили над нами важко, мов вантажені ешелони, аж світ темнів, аж запарилися верби придорожні; ой, гнулися верби, як лози, ой, гнулися наші спини над Гнилою, а вітер скомлів, а вітер, як той екзекутор, рвав на нас одежину, рвав із голих капустянищ останні відмерзлі листки капустиння й розносив їх по чорних полях, як позови за недоплачені податки.