І ось чорні покручені фігури довкола Ялинки заметушились: одні, тверезші та пристойніше зодягнені, приєднуються до хору своїми прохриплими голосами. Ті ж камрати, що замазані сажею, побиті та покривавлені, відсуваються назад у присмерк ночі, ніби вони недостойні в такому жалюгідному вигляді хвалити боже дитятко.
На площі Астора починається дивний концерт і дивне свято — Ялинка для Тіней.
Нью-Йорк, 1973
У відвідинах в Андерсена
Вчора ходив до Центрального парку і трохи довше затримався над ставком, де пускають кораблики, щоб упевнитися, чи кохані американські діточки не розторощили пам’ятника Ганса Хрістіяна Андерсена.
Ні, славити Бога, поставлений у 1955 році пам’ятник чи монумент стоїть ще на своєму п’єдесталі і виглядає так, як старший пан, що вийшов на прохід до парку та й сів собі на лавочці спочити.
Біля нього, на лавці, циліндер завбільшки відерка на воду, на колінах розложена книжка. А у стіп знаменитого письменника стоїть задивлене в свого творця, як відлитий з бронзи символ, одне з найменших і найсимпатичніших його героїв — Погане Каченя.
Вражає шляхетна похилена голова письменника і добряче, ласкаво усміхнене обличчя. Пригадується американський комік Дені Кей, що так прекрасно спортретував автора «Білосніжки» в кінокартині «Ганс Андерсен сторі». До речі, якось недавно я вичитав, що Дені Кей є внуком відомої колись у Львові акторки Камінської, що виступала в Жидівському театрі при Сонячній вулиці.
Пам’ятник Андерсена завжди облягає хмара дітвори з батьками і без батьків. Улюбленою забавою батьків є саджати свої потіхи на п’єдесталі чи на колінах старшого пана і так довго їх фотографувати, як довго вистане фільму у фотоапараті. Діточки натомість вибрали собі іншу забаву: тому що пам’ятник є дарунком датських дітей дітям НьюЙорка, кохані нью-йоркчата різних рас і націй вважають своїм добрим правом робити з тим дарунком, що їм подобається.
Отже беруть і лізуть на голову старшому панові з бронзи... І це не жодна гіпербола, а так є насправді: лізуть йому на голову!
Правда, такому малому дробові трудно зразу викарабкатись на голову, отже радять собі так, як альпіністи в горах: пнуться з одного виступу на другий. Насамперед стають на голову Поганому Каченятку, потім дряпаються на п’єдестал або на коліна старшого пана. Тут деякі роблять зупинку — сідають собі на отвореній книжці і задоволено баламкають ногами.
Та інші, більш невгомонні, пруть далі! З колін дряпаються на спину Андерсенові, а далі на потилицю і на голову. А там уже роблять, що хочуть, ці погані каченята! Сідають йому на шию, просто ніби на коняку, товчуть пістолетиками по голові, пробують відлупити кінчик носа, стріляють з бібіганів до вуха. Але конструктори пам’ятника, знаючи добре темперамент американських діточок, мабуть, все те передбачали, тому поставили солідний масивний монумент з граніту й бронзи, що його не так легко ущипнути.
Тому старший пан сидить собі неповорушно вже близько два десятки років, зі стоїчним спокоєм переносить на своїй спині дитячі герці й пустоти і вибачливо, лагідно посміхається. І є в цьому образі щось глибоко зворушливе, що витискає вам з-під повіки непрошену сльозу: ось геніальний письменник, який мільйонам дітей на світі дарував перлини своєї творчості, тепер ще своїм рукотворним відображенням, своєю фігурою в міському парку служить їм, дітям, за улюблений об’єкт забави...
Може, це ще більше спричиняється до його безсмертя?
Нью-Йорк, 1973
Поет з Божої ласки
Дорогі земляки, якщо вас покортить коли-небудь переступити межі «даунтаунської України», ген аж поза Бродвей, я раджу вам уже при тій нагоді заглянути у так зване артистичне містечко Грініч Вілідж, поки ще його не розвалено. Там побачите всякі дива: галереї картин під мурами будинків, мініатюрні театрики, кав’яренки, бородатих артистів, поетів, «бітників» та інших чудаків. Інколи можете там надибати й загублену українську душу, теж якогось поета чи маляра.
Як же ж, спитаєте, розпізнати їх, тобто, як відрізнити, наприклад, нашого чудака від американського?.. Пояснення: якщо побачите на схрещені 4-ї авеню і 9-ї, скажемо, вулиці істоту не від світу цього з очима закоханого херувима або святого апостола Івана, а таку тендітну, прозору, що й не треба рентгена, щоб побачити крізь неї наскрізь кам’яницю Ванемейкера; якщо ця істота стоятиме, наче Геракл на розпутті, поміж візочком з бананами та страганом із старими книгами і, тримаючи в руці цупко останнього «кводра», півгодини буде вагатися, що купити: в’язочку бананів чи книжку; і коли врешті, звівши душевну боротьбу, купить збірку сонетів Петрарки чи поезії Кітса — то це буде, безумовно, наш поет!