Ще одне пояснення — чому тут згадка про банани, а не помаранчі, виноград чи що: бо наш поет тільки й ними живиться. Не тому, очевидно, що пан Сурмач проповідує теорію, що в бананах найбільше вітальних складників, а просто тому, що вони з усіх овочів найдешевші. Ну, крім цього, час від часу поет дістає в пекарні черствий хліб і потім рясно скроплює його підсолодженим чаєм. Чайку попиває багацько, бо він — східний українець. На таке вітамінове харчування він не витрачає більше трьох доларів у тиждень. Одежу купує в конторі Армії Спасіння (два і півдолара за костюм, уявіть собі! ). Так, що життя майже нічого йому не коштує. Найголовніше, щоб квартиру заплатити!
Знаю, знаю, дорогі земляки, що ви хочете сказати: «Таж то якийсь варіят! А чому він не йде до праці?» Річ ясна — наш поет міг би прекрасно «клінувати» шпиталі, готелі чи інші хмаросяги, що він, зрештою, раніше і робив. «Америка, — як сказав один наш лідер, — це така благословенна країна, що в ній ніколи не забракне мітел для української інтелігенції». Все це правда, все дуже гарно, але я сумніваюся, чи після кількарічної вже бананової дієти наш поет ще годен тримати мітлу в руках...
Втім — послухаймо, що він сам каже:
— Так, так, розуміється, я міг би заробляти на прожиток, як усі нормальні люди, але ж мені, скажу вам правду, ну, шкода марнувати часу не оте «клінування», будь воно прокляте! В мене час дорогий, бо так, знаєте, відчувається, що небагато його в мене залишилось... Тому я волію трішки поголодувати, а робити своє — писати! Нам, знаєте, людям зі Сходу, що пережили стільки голодівок — голод не страшний. Можна звикнути. А от мені ще треба рік добре попрацювати, щоб закінчити другий том «Всесвіту». Перший том критика гарно сприйняла. Я вдоволений. Переклади моїх поезій в англійській та німецькій мовах теж мають добрі рецензії в Європі і тут. Та цим не можна вдовольнятись! Треба дати із себе все-все! Не на те ми покидали Батьківщину, щоб тут закопати й змарнувати Богом дані нам таланти!
— Скажіть, маестро, чи ви не чуєте жалю до громадянства, що не знаходите в ньому належної підтримки, допомоги?
— Ні, ні! Абсолютно — ні! Борони боже! Наші люди дуже добрі, дуже гарні, тільки бачите, Америка — це така шалена країна, що тут кожен страшенно зайнятий своїми ділами і клопотами... Мені напевно допомогли б, якби я докучав людям, ходив, просив помочі, але ж я просто не смію кого-небудь турбувати: кожен такий зайнятий, кудись біжить, поспішає, то на збори, то на мітинг, то на засідання...
В цьому місці, дорогі земляки, я бачу іронічну посмішку у вас на устах, чую скептичну заввагу: «Ну ви, пане письменнику, очевидно, вигадали собі цього типа. Безперечно, є на всіті всякі чудаки, але таких фантастів, як ваш поет, хіба таких немає в еміграції!»
Не журіться, є й такі чудаки. Живуть тут, поміж нами, топчуть нью-йоркські тротуари, може, інколи в юрбі многолюдній обтираються до вас ліктями, може, вдивляються у вас очима, що просять трохи більшої до них уважливості, дрібку теплоти серця...
Господь знає, що робить: тому саме, що такі чудаки ходять по землі, наш змеханізований світ набирає ще деякого одуховлення... Тому в людських серцях ще родяться шляхетні відрухи й почування. Тому, здається мені, сонце ясніше світить і квіти так чудесно цвітуть весною, тому дитячий сміх так дзвінко, радісно бренить у міських парках і городах...
Сумно стало б на світі, якби раптом не залишилося на ньому поетів з божої ласки!
Нью-Йорк, 1973
Примітка
У цій збірці представлені вибрані новели та оповідання Івана Керницького (відомого також під псевдонімами Ікер, Іван Ґзимс, Папай) із його авторських збірок «Святоіванські вогні» (1934), «Мій світ» (1938), «Село говорить» (1940), «Будні і неділя» (1973).