Тихо. Ясно і тихо.
І вам пригадується...
Еге ж!.. Такі ж самі тихі місячні ночі були тоді... І місяць зиркав у віконця і зорі переморгувалися. А небо також було синє. Тільки собаки щось дуже вили. Сідали посередині подвір’я, знімали щелепи угору і довго протяжливо вили до зоряного неба.
Люди казали:
— Буде война!
— Буде война, бо собаки виють і фасоля подорожіла. Так само було й у чотирнадцятому році... Собаки виють, бо вітрять кров. Го-го, німина то розуміє... А фасоля подорожіла, бо купують на хліб до війська.
Справді, якісь дивні були тоді ночі, ранньою осінню. Отак, бувало, стоїте серед німої тиші, задивлені в безмежну синяву неба, заслухані в таємний віковічний гомін, що навкруги вас, і нараз...
— Що це?
Блудні вогники по полях ходять? Ні! Але ж ні...
То, може, конюхи кладуть багаття та й бульбу печуть?
Де там! Файна бульба!.. Ну, ну...
Полум’я росте, вогонь бухає, як кров із живої рани, дим садить вам такий що ну, іскри танцюють мільйонами роїв...
Овва!
Багряніє небо і вода у тихій річці, криваві тіні сновигають по білих стінах. Біля оплітків напівсонні розхристані матері тулять до себе наляканих дітей. А дужі батьки з сірими обличчями зложили руки хрестом на грудях і широко розкритими очима див ляться на палаючий небесний склін. А тремтячі вуста шепочуть...
І тоді серед гробової тиші — гомін дзвонів. Ох, той гомін! Такий якийсь тривожний, такий переразливий, аж болючий, аж проймаючий до глибини душі.
Так...
Ви, мабуть, повік пам’ятаєте той гомін дзвонів що котився тоді полями ранньою осінню, у такі ясні аж заясні ночі... Правда?
Правда, Василю Слоцький, Дмитре Пилипенку, Гнате Синишин, Сеню Головатий, Йване Чорнію, Грицю Закалюжний, Ониську Дужий?
Так чи не так, ґазди мої милі та й сусіди любі? А чого ж це ви, мої дорогенькі, від тієї пам’ятної осені отак плентаєте ногами та й ходите, гей каліки? Га? А що це ви ховаєте он там, за ковбицями, біля постелі?.. Ага, біяки від ціпа, поломані на твердих хлопських клубах. Так, так... Певно, на пам’ятку своїм онукам і правнукам. Так...
А на могилах Степана Синиці і Петра Костишина шарудить жовте листя, що попадало з калинових кущів. І дрімуче смерічкове віття щось шепоче березовим хрестам. І срібний іній блистить до місяця на зів’ялих травах... І якесь дрібнесеньке біле цвіття наче невинними дитячими очима глядить на світ.
Це, певно, так рясно зацвіли сльози старенької матері й сестрички з голубими очима, й чорнобрової дівчини з білим, блідесеньким личком.
Ніч.
Ясна ніч...
1934
Знаки
Сидів переді мною й розповідав:
— Не люблю, бачите, оцих «знаків»... Як почую, що десь чекоче сорока, то зараз затикаю собі вуха. Як побачу, що кіт миється, то щось аж підносить мене вхопити книжку чи чорнильницю й жбурнути в богу духа винне створіння. А коли ненароком самі двері відчиняться в кімнаті, то мене зараз кидає в пропасницю.
... Це було з початком війни. Осінь ще суятилася по землі, лінива, глуха осінь. Листопад. В наше село прийшли тоді мадяри. Мені минало шість літ. Тямлю добре, бо саме цього літа я почав пасти корови. Так... Ми всі зачинаємо від гусей і коров.
Вже було зполудня. Надворі політав перший сніг.
Батько саме приїхав з «форшпанки» і грів над грубкою задубілі руки. Мама сиділа на лаві під вікном і пряла кужіль. Я крутився біля неї й засукував веретено.
Зараз за вікном бовваніла, знімаючи в небо чорні руки, росохата груша. «Петрівкою» звалася, а грушки на ній завжди найскорше дозрівали... Тепер торопіла чорна і німа, як осіння північ. Лише сороки й ворони верещали на ній від світу до ночі.
І ось одна сорока злопотіла крильми, сіла на стрісі та голосно зацокотіла. Я припав до вікна і сплеснув долонями.
— Мамуню! В нас нині гості будуть!.. Адіть, як сорока чекоче...
Мама якось тривожно глянула на мене, потім на батька, але нічого не сказала.
Із запічка скочила на лаву, а з лави на долівку заспана, буріхата кітка з зеленими очима. Вона сіла під порогом і почала вмиватися. Раз у раз лизала язичком лапку й гладила нею по голові.