Вуйна Павлиха згорбилася на постелі й заломивши руки, наче оце зібралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком.
— Цуд цудесний!.. Боженьку... Ото раз!
До скрині приступив читальняний голова, молодий велетень з ясним широким чолом і чуприною, як житнє колосся.
— Вуйку, може, ви щось пожертвуєте на читальню?
Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього мова. Сперся ліктями на побішницю і якось хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився і променів срібно-білий світ та процвітали зорі на хрустальному гранаті неба.
Вуйнині лагідно-допитливі очі силувалися збудити старого з отупіння.
— Павле... Чуєш?
Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха охаючи, зісунулася з постелі і подріботіла до мисника.
— А на що ти, Петруню, збираєш? На церкву?
— Ні, вуйно, на читальню.
— Ото раз!
Вона взяла з полички полив’яну мищину й добула з неї двоє яєць. Хвилину щось міркувала і добула ще одно.
— Най! — промовив неждано вуйко Павло.
— Га?
— Най, кажу! Глуха-с?.. Вуйна похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.
Ясне чоло читальняника Петра захмарилося.
— Вуйку! Такі-сте бідні?
Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав і обережно, щоби не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув з перескринка вдвоє зложений папір і мовчки положив на скриню. Петро чухав чуприну над льяною скатертю...
Свічка на скрині догоряла. По білих стінах вели хоровід дивні тіні. На припічку молився сірий кіт, а на постелі далі кивала очіпком вуйна Павлиха.
Вуйко Павло прикуцнув біля вікна і все ще торопів чомусь в небо, зорями мережане. В світлиці було тихо, хоч маком сій... Зі щілин у почорнілих трамах крадькома вилазив сум і кукав до макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу...
А раннім ранком, як сонце радісне ставало й колядували різдвяні дзвони, попід білесенькі криші линула новина, що старий Павло, найбільший у селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті увесь грунт на сільську читальню... Люди дивом дивувалися. А забобонні говорили, що це не вуйко зробив, а вуйків син-одинак стрілець Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі з палкою любкою — «дум-думом»... І кажуть, що на самий Свят-вечір, у ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, коли на льняній скатерті догоряє свічка, а кутя з дерев’яною ложкою ждуть на гостей з того світу — тоді завітав у рідну хату одинак Василько і відписався від батьківщини.
... І знову пішов Молошним Шляхом у сірій стрілецькій блюзі, з крісом на плечі на віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття.
1934
За товаром
I
Була провідна неділя і розсміяне пополудне, і верби маїлися у мрійливі кучері, як тато сказав:
— Василю, поженеш нині товар!
— Ой, де ж таке мале! На дощі, на сльоту... Там шибеники, збитошники битимуть його, поштуркуватимуть...
Так мама. Стишилася коло печі та похитувала ногою малу Ганю в колисці. Ледве чутно скаржилися ходильці, а за ними жебоніла якась мушка, що силувалася із смертю у павутинні. За вікном родилися бруньки цвіту на молодій яблуньці.
Чоло, як у Богородиці, хустка в дрібні горошки подалася назад, у волоссі перше срібло та перші борозни на обличчі, сонцем і болем списаному, — а очі материні росами зайшли, стемніли:
— Най ще бавиться...
Тато чогось закашлявся, крижі випростував, бурмотів, що рук не чує від чепіг, підтягнув ремінець на животі і ваги в розтарахканім годиннику, сердився:
— Ну-ну, мале, а як галамсує — мов молотник! Хе-хе!..
Силувано реготався, але під колосистими бровами наче приморозки танули. Нахмарено глипав на задимлену стелю.
— Та то вже хлоп, як бик! Де йому до бавки...
«Хлоп, як бик» домучував за скринею дебелий ячмінний пирожисько. Василькові лише голова визирала з-поза кованої скрині з ангелятами на віку — кругла підстрижена голова з малинами на щоках та витрішкуватими сліпачками.