Мухи роєм колядували над горщиком і важко, мов стиглі сливки, падали у сметану. Василько зосереджено добував їх за крильцята і мучив пиріг далі.
Стогнав, як на муках, кривився, але тато зараз:
— Жери, як маєш перед носом! Там мами не буде!
Захлипала, засовалась, замарудила маленька Ганя. Мама прилягла ниць над колискою, давала ссати, але очей, набрезклих сльозами, не зводила з рожевих щічок, замазаних сметаною по самі вуха. Байдужо такав годинник — так-так! — крізь несміливі шибки капало весняне золото на вимащену глиною долівку.
Василько викотився з-за скрині, облизував пальці і значливо потягав носиком, мовляв, уже наївся. Батько ще взував чоботи, гупав спиною, і гримав, що зап’ятки тісні: виталапав кварту дьогтю, а вони — мов луб, намокли й зашкарубли.
Врешті відвернувся.
— Вже з’їв?
— Еге.
— Втри собі писок.
Василько замашисто шурнув ліктем від вуха до вуха.
— І камізельку!.. Ади, як замазався. А то хлоп!.. А на скрині то хто насвинив?
Василько набурмосився й винувато здряпував нігтем білі бульбочки сметани з камізельчини.
Мама простягнула шорстку, порепану долоню й ласкаво погладила русяву маківку.
— Най... Не свари на нього. Таке мале...
Василькові зібгалися губи в нульку-підкову: йому завжди збиралося на плач, як батько його лаяв, а мама жалувала.
Мама встала, підгорнула скирту подушок у сорокатих пішвах і добула з-під верети окраєць великодної паски. Засохлий, кришки з нього сипалися, шкіра відставала; паска ніби світла, та м’якушка сіра (борошно із зіллям було), але мамуня цілий тиждень ховала її під веретою, щоб Василько мав перший раз у поле. Завинула паску в льняну хустину і встромила дитині за пазуху.
— Аби все з’їв...
Василько туцнув щиколотками до очей, а насуплені щічки позацвітали маком. Збентежено сховав чоло в мамину пазуху.
— Мамо!
— Га?
— Мамо...
— Та ну!..
— А я... а я... я собі там зроблю вербове свистало.
— Добре, кицюню, добре.
— І трубу з вільхи, і деркач!
— Зробиш, зробиш...
— А на Зелені свята, як замаю корови, то ви мені купите гармонійку?
— Ая.
Василько гицнув собі на радощах — ото добре! — брикав по світлиці, якби його хто на сто коней посадив. Мигали зелені, від трави, латки на полотняних штаненятах, а босі ніжки тупали, дріботіли й безжально рвали золоту весняну пряжу, що снувалася по намащеній глиняній долівці.
— Гур-ра!
Він же тепер не що-небудь — хліба вже даром їсти не буде, він сьогодні йде вперше в поле — за товаром!
II
Сонце пряло куделю бабиного літа, співало золоте веретено журчанням ясної річки, моталося крихітне прядиво по зжовклому бульбинні, по осетах, по соняшниках клапоухих, задивлених сторожко в синю даль.
Під кущем свербигузу шкварчало багаття, а меткі і яркі язички вилизували вінцем траву, що пахла печеними яблуками.
Малий Василько з великими лишаями, заїдами і дзьобатим носиком кучкував, гей підпенька, на межі й шпортав терням у нозі, проколював набій. Цілісіньку п’ятку обібрало гноєм — затвердла, гей камінчик.
— Ой-ой, хоробисько тяжка, так пече, так микає, що страх! Як талапну дечим, то розпорю начисто!
Стецькова Ласоха задерла догори голову і помарширувала просто в панську моркву.
— Ласоха! Ти де-е-е! !
Вхопив грабову кривулю і, як підстрелений зайчик, погицкав на одній нозі вівсяною стернею, ораниною. У борозні вразився у набій.
— Ай-яй! — сів, наче підкошений, і заводив, як по рідній мамуні. — Бодай-жес ся нажерла на остатну годину, гу, гу-у-у!.. Бодай же тя потріскало, та би тя потріскало! Ласоха, хойцій, хойцій, на, маленька, на хліба, на-на-на! Ой-ой, дідьку волоокий, та де йдеш?! Вернешся чи ні, бо тя заб’ю!
З порепаної стерні наставив круглу головку заіржавілий патрон.
— Го! Австріяцький!
Василько миттю перестав трубіти, шморгнув рукавом попід ніс, розмазав на лишаях болото, цікаві оченята засвітилися й радісно заморгали. Покалатав патроном коло вуха, чи порох не замок — не замок. Добре є!
Грицько і Стецько, кріпкі й храпаті урвителі, прибігли задихані до вогню та витрясали із-за пазух рожеву бульбу — «американку» й грудочки землі з покрученими білими слимачками.
— Але-смо дерли! — похвалився Гриць.
— Умгу! — бовкнув сутулуватий Стець і підтягнув ногавиці.
Василько запопадливо розправляв кулькою грань — робив колесо.