Дванадцятого січня 1945 р. Сталін наказав своїм арміям атакувати вздовж фронту, що перевищував 700 кілометрів. Наступ, який став несподіванкою для німців, на багатьох ділянках фронту виявився успішним. До 17 січня німецькі війська були змушені покинути Варшаву та перейти за Дунай у Будапешті; 18 січня вони полишили Краків, а наступного дня Червона армія захопила Лодзь у західній Польщі. Двадцять третього січня, коли корабель «Квінсі» вирушив у Європу, радянські танки увійшли до Елбінґа у Східній Пруссії і вийшли на річку Одру. У день народження президента передові загони Червоної армії перейшли Одру. У найближчі кілька днів вони створили плацдарми лише за 70 кілометрів від німецької столиці. Видавалося, що дорога на Берлін відкрита. Американські військові експерти передбачали німецьку контратаку з півночі на фланг радянських армій, але ніхто не знав, чи зможуть німці стабілізувати свою оборону[16].
Союзники сприйняли радянський наступ із полегшенням, а його успіх вітали і у Вашингтоні, і в Лондоні. Проте на початку січня у Вашингтоні почали поширюватися чутки про можливість сепаратного миру між Сталіним і Гітлером. Здавалося, що Сталін міг би припинити війну в Європі на власних умовах, не консультуючись із членами Альянсу. Рузвельту треба було поспішати, поки не стало надто пізно для обговорення будь-яких аспектів урегулювання у Східній та Центральній Європі. У союзників не було чіткої домовленості щодо польських кордонів, окупації та можливого розчленування Німеччини, ролі Франції в Європі, так само нерозв’язаними залишалися важливі питання щодо структури та діяльності майбутньої світової організації з підтримання миру[17].
Тактика Рузвельта протягом усієї війни полягала у відкладанні угоди з основних територіальних питань до кінця війни. Як і Вільсон перед ним, під час війни Рузвельт вважав за краще говорити з точки зору принципів та загальних положень. Укладення кулуарних домовленостей відгонило корумпованою політикою минулого, поверненням до дискредитованих принципів балансу сил і сфер впливу. Крім того, навіщо визнавати радянське право на набуття нових територій ще до того, як вони здобули контроль над ними? Рузвельт доклав особливих зусиль, щоб уникнути формальних угод і приховати неформальні від громадськості. Тепер, коли радянські війська наближалися до Берліна, домовленості більше не можна було відкладати. Угоди потрібно було досягнути якомога швидше, інакше її взагалі могло не бути.
З ініціативи Рузвельта на майбутній зустрічі мали розглядатися військові питання. Східні та західні фронти в Європі невпинно зближалися, а Рузвельт хотів, щоб військовики координували свої дії. Також на думці президента була радянська участь у війні з Японією. До січня 1945 р. американські армія і флот із невеликою допомогою британських союзників далеко просунулися до перемоги над японською імперією. Шок і приниження Перл-Харбора давно минули. Перемога адмірала Честера Німіца в битві за Мідвей у червні 1942 р. розвернула хід війни в Тихому океані. У жовтні 1944 р. війська генерала Дуґласа Макартура розпочали звільнення Філіппін. Американська авіація здійснювала масові рейди на Японію.
«Я мав тверде переконання», — писав адмірал Легі, коментуючи ситуацію в Тихоокеанській війні напередодні Ялтинської конференції, «що наша війна проти Японії дійшла до того моменту, коли її поразка була лише питанням часу і виснаження». Це було початком кінця, але битва за Японські острови та окупований японцями континентальний Китай досі лежала попереду і за найобережнішими оцінками могла б коштувати американській армії та флоту сотень тисяч життів. Атомна бомба залишалася тільки теоретичною можливістю, і люди на кшталт адмірала Легі, які вважали, що Сполучені Штати зможуть припинити війну без бомби або радянської допомоги, перебували в меншості порівняно з високими армійськими чинами, які хотіли якнайшвидше припинити війну з мінімальними втратами американських життів. Відповідно до цього сценарію СРСР мав розгромити японську Квантунську армію в Китаї, тоді як Сполучені Штати зосередилися б на Японії[18].
16
Geoffrey Roberts,
18
Leahy,