Позаду залишилися тридцять років, позначених руйнуваннями двох світових війн, які коштували десятки мільйонів людських життів. А перед ними лежала невизначеність післявоєнного світу.
Троє лідерів замислювалися, наскільки кожен зі співрозмовників вартий довіри та готовий до компромісу. Чи зможуть випускники найкращих приватних шкіл Британії та Америки дійти згоди з сином грузинського взуттяря, який кинув навчання у православній семінарії? Чи впораються двоє демократично обраних лідерів із хрещеним батьком ГУЛАГу? Конференція ставила перед учасниками нескінченні моральні дилеми. До цієї емоційної гойдалки були залучені не тільки лідери Великого альянсу, але й їхні численні підлеглі, які боролися за інтереси своїх країн та за прихильність господарів.
Уже за кілька років після закінчення конференції зазнали краху величні сподівання її організаторів, а їхні рішення засудили і друзі, і вороги. Хто мав відповідати? Це стало ключовим питанням із початком холодної війни наприкінці 1940-х рр., коли обидві сторони звинувачували одна одну в недотриманні обіцянок. Учасники, які вижили, зайняли захисні позиції або воліли не згадувати про власну участь. Відчуття розчарування і жалю домінувало по обидва боки поділу холодної війни. Ялта стала символом утрачених можливостей, хай і сприймали їх по-різному. На Заході її почали вважати віхою на шляху до «втраченого миру», якщо цитувати заголовок 1950-х рр. у журналі Time.
Ухвалені в Ялті рішення розділили республіканців і демократів. Президента Рузвельта і його радників звинувачували не лише в тому, що вони продали Сталіну Східну Європу та Китай, але й у потуранні комунізму на батьківщині. Надзвичайного висвітлення набув процес над звинуваченим у шпигунстві на користь СРСР членом американської делегації в Ялті Алджером Гіссом, який додатково розпалив суперечки. В інтерв’ю для біографічної книги, яке він дав після виходу на пенсію, генерал Джордж Маршалл відмовився посутньо коментувати свою роль у Ялті, оскільки був переконаний, що все сказане використають проти нього. У панівному дискурсі епохи маккартизму слово «Ялта» перетворилося на синонім зради свободи та замирювання світового комунізму.
Навіть тепер публічні дискусії продовжують обертатися навколо питань 1950-х рр. на кшталт: «Хто продав Східну Європу?» та «Чи відповідало американським інтересам наполягання на тому, щоб СРСР приєднався до війни з Японією?» Навіть якщо публічні інтелектуали вже не вказують на помилки Рузвельта та його радників, ставлення до ялтинських угод залишається негативним, особливо в контексті залучення колишньої Східної Європи до НАТО та західних структур. Це, зокрема, підтвердила заява президента Джорджа Буша-молодшого у травні 2005 р., де він порівнював ялтинські угоди з пактом Молотова-Ріббентропа 1939 р. Чи дійсно західні лідери могли змінити хід історії в Ялті? Це одне з питань, що порушуються у цій книзі.
Наукові публікації щодо Ялтинської конференції поки що не врахували двох основних подій: закінчення холодної війни та доступ до раніше недоступних радянських документів. Вони також значною мірою ігнорують прогрес, досягнутий професійними істориками Другої світової та холодної війни впродовж останніх двох десятиліть.
Відкриття радянських архівів — «архівна революція», що відбулася після розпаду СРСР і збіглася в Росії з першими роками правління Бориса Єльцина, — дозволило отримати величезну кількість нових документів, у тому числі й тих, що стосуються зовнішньої політики. Хоч багато аспектів радянської історії у світлі цих документів було переглянуто, це не стосувалося Ялтинської конференції. З кінця холодної війни на Заході не було опубліковано жодного великого дослідження Ялтинської конференції, а побіжне звернення до конференції в останніх працях із зовнішньої політики США та історії Великого альянсу часів війни не спромоглися заповнити цю прогалину.
Моя книга про Ялтинську конференцію враховує архівні відкриття останніх двох десятиліть, по-новому оцінює раніше відомі західні джерела й розглядає конференцію та її результати з нової історичної перспективи. Оскільки розповідь сфокусована на восьми днях, які Рузвельт, Черчилль, Сталін та їхні делегації провели в Ялті, моїм основним джерелом для відтворення перебігу подій стали протоколи зустрічей. Відсутність офіційного запису конференції стала водночас і прокляттям, і благословенням для написання книги. Незважаючи на те що часто було важко відтворити по частинках сенс дебатів, комбінування записів тієї самої розмови, зроблених секретарями різних делегацій, дозволило отримати повніше уявлення про те, що відбувалося, ніж це було б можливо за наявності єдиного офіційного протоколу. Слова та репліки, пропущені американцями, були схоплені британцями або радянцями, і навпаки.