Супутником у морській подорожі Рузвельт узяв головного військового радника, адмірала Вільяма Д. Легі та двох важковаговиків істеблішменту Демократичної партії: Джеймса Ф. Бірнса, колишнього конгресмена, сенатора і суддю Верховного суду, який тоді був директором Управління військової мобілізації та реконверсії, та свого давнього політичного союзника Едварда Дж. Флінна. До них приєдналася група помічників президента та віце-адмірал Росс Т. Макінтайр, головний військовий хірург США, який також був особистим лікарем Рузвельта і зазвичай супроводжував його в поїздках[8].
Єдиним із них, хто мав хоч якийсь досвід у міжнародних відносинах, був адмірал Легі, який недовго обіймав посаду американського посла у Вішистській Франції. Легі, який, наближаючись до сімдесятого дня народження, залишався здоровим і бадьорим і якого Рузвельт знав із 1913 р., мав величезний вплив на президента. Розсудливість адмірала, відданість і комунікабельність зробили його незамінним для Рузвельта. Він успішно змагався за увагу президента з його більш ліберальними радниками та союзниками, включно з віце-президентом Рузвельта у 1941—1945 рр. Генрі А. Воллесом та Елеонорою Рузвельт, погляди яких він уважав «ідеалістичними» та «непрактичними». Тиха сила Легі, як і Анни, зростала впродовж місяців, що передували конференції, завдяки частим поїздкам по країні Елеонори Рузвельт та практичній відсутності в Білому домі найдовіренішого радника президента Гаррі Гопкінса, який страждав на рак шлунка.
Окрім того, що Легі був головним військовим радником президента, він служив начальником штабу головнокомандувача армії та флоту США й очолював вищий ешелон американського військового комітету начальників штабів, який зрештою стане відомим як Об’єднані начальники штабів. Він інформував президента про військові справи, перетворивши конференції Рузвельта з генералом Маршаллом на порівняно незначні події. Він також надавав поради щодо зовнішньої політики та писав проекти багатьох відповідей президента на отримані і розшифровані телеграми в інформаційному центрі Білого дому. У Криму на Легі покладали особливу місію. Після смерті Рузвельта адмірал згадав слова президента, які той сказав йому в Ялті: «Білле, я бажаю, щоб ви були присутні на всіх цих політичних зустрічах, щоб у нас залишився хтось, кому я повністю довіряю, хто запам’ятав би все, що ми зробимо»[9].
Президент, напевно, керувався зовсім іншими мотивами, коли включав до ялтинської делегації суддю Бірнcа. Його називали «заступником президента» у вашингтонських колах, і він був незамінним для Рузвельта на внутрішньому фронті, керуючи розширеною у воєнний час бюрократією і очолюючи військові зусилля численних державних установ, що змагалися між собою. Проте в їхніх стосунках був похмурий секрет. Улітку 1944 р. Рузвельт переконав Бірнcа, що на з’їзді Демократичної партії він підтримає його кандидатуру на посаду віце-президента, тимчасом як насправді надав підтримку Гаррі Трумену.
Вочевидь, Рузвельт вирішив налагодити стосунки з Бірнcом, узявши його в Ялту. Він розраховував на його підтримку в проведенні рішень через Конгрес. Бірнc, який був хорошим стенографом і детально занотував ялтинські дискусії, був на «Квінсі» неохочим пасажиром. Його запросили приєднатися до делегації під час Різдвяного тижня, і він двічі відмовлявся, вдруге вже в день від’їзду, зазначивши, що в нього були нагальні проблеми вдома. Рузвельт у кінцевому підсумку переконав його поїхати, посилаючись на його корисний досвід в економічних питаннях. Після смерті Рузвельта Бірнс став державним секретарем.
Едвард Флінн був ще одним несподіваним доповненням до групи останньої миті. Як голова Демократичного національного комітету, Флінн був залучений у процес вибору на користь Трумена, а не Бірнса, як кандидата на посаду віце-президента на партійній конвенції 1944 р. Утім експертом із зовнішньої політики Флінн не був. У нього навіть не було закордонного паспорта, і після прибуття до Мальти Рузвельт попросив Стеттініуса це владнати, оскільки «він не хотів, щоб Флінн провів решту свого життя в Сибіру». Це виявилося доволі проблематичним навіть для державного секретаря. Флінн зрештою перетнув радянський кордон із простим листом, що вказував на його статус як члена делегації США. Паспорт йому видали тільки в Москві, куди він попрямував одразу після конференції. Рузвельт попросив Флінна, католика ірландського походження, зайнятися питанням церкви в окупованій радянськими військами Східній Європі[10].
8
Edward R. Stettinius Jr.,
9
Freidel,
10
James F. Byrnes,