— Марія хотіла.
Але то було значно пізніше, у той період, коли він назвав її іменем і оточення зрозуміло, що вона існує як людина.
Він майже ніколи не говорив про час, проведений у шахті.
Одну деталь згадував: він обмотав її ганчіркою, щоб захистити. Від чого захистити, так і не сказав. Може, від бруду, може, від сторонніх очей. Час у шахті називав нещасливим. Він сидів на соломі з кайданами на ногах і з її обмотаною головою, вони між собою не ладнали. Те, що вони не могли поладнати, робило його нещасливим. Приязні між ними не було, радше навпаки. Іноді, сидячи в пітьмі, він її ненавидів. Їхнє кохання почало давати паростки, коли змінилися зовнішні обставини, коли вони вийшли з шахти на світло. Вперше воно проросло у березні 1922 року, а потім розквітало дедалі пишніше.
Під кінець можна було говорити про незрушну любов, за одним лише винятком.
У розмовах з Гелен Портич, медсестрою, яка доглядала його в останній рік життя, він розповідав це приблизно так. Говорив дуже короткими, наче несміливими реченнями; про життя у шахті й про ставлення Марії до нього (коли вони сиділи ув’язнені в темряві) він казав, що ніколи по-справжньому не розумів, чого вона хоче. Відчував лише, що вона ним не задоволена. У його голові день і ніч звучав протяжний стогін, безконечне тихе скімлення.
Тому їхні стосунки не були щасливими.
Хіба могло бути інакше, казав він. Хіба міг він любити безугавні, жалібні стогони? То було нестерпно. Яке там кохання.
Її голова менша за його голову.
З шахти їх вивели вночі, альбатроса ніде не було видно. Імпресаріо поселив їх у готелі, щоб відмити. Не з першого разу, бо бруд в’ївся у тіло, але він заплатив за допомогу перукареві. Той їх постриг, кілька разів викупав, і з кожним купанням їхня шкіра світлішала. Поволі, наче таїна, проступали їхні обличчя, як проступають риси на проявлених фотографіях.
Наступного дня вони подалися на північ, отоді Паскаль Пінон уперше побачив у дзеркалі свою дружину.
Тоді він уперше побачив її. Потім він часто її бачив. Йому подобалося дивитись на неї.
Потім вона здавалася йому красунею.
Тепер він бачить у дзеркалі її обличчя з мигдалевидними, дуже гарними очима, високими вилицями, витонченим носиком. Усе, що вважав бридким у собі, видавалося гарним у ній. Доки вони животіли в шахті, він її соромився. Розумів, що саме Марія робить його інакшим, тому й соромився. Тоді ще не знав, яка вона вродлива. Міг лише обмацати її рукою — ото й усе. Він підносив руку, гладив її личко, але дотики й натяку не давали на те, що її очі гарні й мигдалевидні, і що її вилиці високі, і що її носик витончений, а ніздрі тріпотливі, а ротик чуттєвий. Він торкався її руками й гадав, що вона бридка. Він же бачив гидливість у поглядах шахтарів, коли ті підходили зі своїми ліхтариками й зривали пов’язку з її голови. Інакше звідки взятися в їхніх очах страху? Тому й замотував її голову в ганчір’я. Тепер же, коли імпресаріо відмив їхні обличчя від пітьми, постриг і простягнув дзеркало, він побачив її вроду.
Найживішими виявилися очі: вони весь час кліпали, іноді збентежено, іноді сумно й наче сповільнено. Видно, як вони за всім спостерігали, як метався погляд: якщо хтось несподівано заходив, повіки здригалися, погляд шугав туди й сюди, вона заспокоювалася лише за кілька секунд. Іноді очі кліпали нетерплячіше, ніби вона намагалася привернути увагу оточення або хотіла щось сказати.
Або іноді, коли він стояв перед дзеркалом, здавалося, ніби вона хотіла заборонити йому розглядати себе.
Вона була схожа на впійману лань з наляканими очима й тремтливими повіками, з безпомічністю в погляді; очі мовби намагалися щось сказати, всі поступово це збагнули, але щó саме, зрозуміти було неможливо.
Лише одна людина мала ключ до таємниці: Паскаль. Лише він.
Жовтень. Лист від К. У ньому знову про хлопчика.
Вісім разів він намагався вчинити самогубство, доки врешті йому це вдалося. Він наче доносив свої самогубства їм, не для того, щоб його врятували, що було б звично; ні, він наче їх пропонував. Усі спроби були незграбними, іноді просто комічними. Першого разу він скористався годинником, тобто годинниковим браслетом, сталевим штифтиком, яким браслет прикріпляється до годинника. Ним хлопчик спробував проколоти собі вену. Він копирсався і копирсався маленьким тупим штифтом, доки таки не проколов крихітну дірочку, з якої ледь цідилася кров. Сміховинна спроба.