Може, він боявся — у якийсь спосіб — втратити її тоді. Цілком імовірно: він так шалено її кохав, що не відважувався на це.
Один епізод з першого листа Гелен Портич з Лос-Анджелеса, датованого 8 січня 1982 року.
Пінон лежав у лікарні, де вона працювала, на неї було покладено його щоденну опіку. Одного зимового дня вона зайшла в палату (з огляду на інших пацієнтів, він завжди мав окрему палату). Був ранній ранок, вона увійшла; була майже певна, що все відбувалося січневого дня, бо у вікні виразно виднілися засніжені гори Сан-Ґабріеля.
Пінон спав, важко й хрипко дихаючи; Гелен ступала тихо, «мов метелик», як сама висловилася. Та раптом помітила, що Марія не спить.
Вона лежала з розплющеними очима, як завжди, неспокійно кліпаючи, і, щойно Гелен увійшла, перевела на неї погляд. Доглядальниця підступила до ліжка, вона й уявити собі не могла, що дружина може не спати, коли спав Паскаль.
Але саме так усе й було. Раптом її охопили, за її ж висловом, «strong sentiments[3]»; піддавшись несподіваному імпульсу, Гелен простягнула руку й, ледь торкаючись, погладила Марію по щоці.
Гелен Портич каже, що пригадує ту мить надзвичайно виразно. Пінон спав далі, важко хропучи, а Марія не зводила з неї пильного погляду. І раптом, пише вона, зринуло відчуття розуміння, без слів, лише від доторку. Ніби цьому сприяла мертвотна тиша в палаті, гори вдалині, білі вершини в неймовірно чистому січневому повітрі, глибокий сон Пінона і її рука, мов доторк пташиного крила до щоки; все вмить збіглося, у душі щось стрепенулось, і вона все зрозуміла. Мить майже магічного осяяння.
Можливо, як пісня. Чиста й цілком збагненна.
Марія глянула на неї спокійним, теплим поглядом, наче й веселим, на її губах з’явилася ледь вловна, однак цілком явна усмішка. Паскаль Пінон не прокинувся. Він не прокинувся.
«Твій лист, — писала Рут Берлау 22 березня 1942 року, — обурив мене й кинув у відчай, як і глузливі слова про взаємне вростання. Думаю, що ти просто боїшся».
Сьогодні вночі знову наснився Пінон. Як і раніше, старий сон переплівся з новим, проте я був, якимось дивним чином, поза сном.
Уві сні були тільки Пінон і хлопчик.
Вони сиділи на горищі зеленого дерев’яного будинку, в якому я жив у дитинстві; сиділи, тримаючись за руки, й слухали бриніння небесної арфи. Була зима, на небі повний місяць, нестерпний холод, сніг білий-білий. Під вікном росте горобина, посаджена татом. Так дивно: попри зиму вона не скинула листя. Але це й природно. Пінон сидів зі своєю велетенською подвійною головою, обернувшись до хлопчика, по-батьківському тримав його за руку, а хлопчик, заплющивши очі, прихилився до Пінонового плеча, на його губах — ледь вловна усмішка. Він ніби прислухався до чогось, що робило його щасливим.
Уві сні я точно знав, що то було. Вони слухали бриніння небесної арфи. Її спів, такий знайомий мені ще з дитинства. Тоді бували сліпучо-білі січневі ночі: білий місяць, іскристий сніг і холод, холод, холод... Телефонні дроти кріпилися до стіни будинку, будинок дерев’яний, тато сам його збудував, дім ставав гігантським резонатором, і дроти співали.
То була неймовірна пісня, зіслана з зірок, вона звучала щоночі, коли надворі скрипів мороз. Небесна арфа співала так, ніби хтось там, у зимовій ночі, перебирав струни, вона співала про тисячі літ горя, про прощення, співала без слів, сумовито; ніч довга, дроти одним кінцем прикріплені до стіни дерев’яного будинку у Вестерботтені, а іншим тягнуться далеко в космос, дроти чіпляються за чорні мертві зірки. Пісня лине зі Всесвіту, вона без слів і про безсловесних. Не забувай нас, співалося у ній, ми такі самі, як ти, не забувай нас.
Дроти чіплялися за чорні мертві зірки, пісня линула тисячу років і, врешті, долинула до отих двох, що сиділи вночі в дерев’яному будинку у Вестерботтені. Пісня розповідала про них. Ми не німі, ми існуємо. Вони трималися за руки й слухали небесну арфу, хлопчик із заплющеними очима схилився на плече Пінонові.
По ньому видно, що він майже щасливий.
Agape, безумовна любов: не потребувати прощення.
Яке прекрасне слово.
Вона стояла, торкаючись Маріїної щоки, стояла довго-довго й слухала. Але про те, що чула, нічого не пише.
Нічого.
IV. Пісня про сувору нитку
У першому листі Гелен Портич є фраза, на яку я спершу не звернув уваги.
Потім перечитував її знову й знову.
Там написано: «Якось Паскаль розповів мені, що останніми роками він невимовно жадав поцілувати Марію, свою дружину, іноді не міг ні про що інше думати, бо знав — це неможливо».