Він мріяв поцілувати її.
Спершу я думав про це як про курйозну забаганку, майже огидливу. Згодом вона почала видаватися мені дедалі важливішою. Він мріяв її поцілувати, вона така красуня. Але не міг. Ось у чому річ.
Я знав їх двадцять років, але ніколи не розумів. Іноді, коли я дивлюся на них, мені здається, що світ, вільний від кохання, був би набагато ліпшим.
Якщо це кохання. Не знаю: цей зелений дощовик і те, як вона чекає на нього в парку, а він стоїть у вітальні, сховавшись за шторою, а тоді вони спускаються у свій триклятий льох із газонокосарками й джутовими мішками й кохаються — чи як іще назвати те, що вони там роблять.
Я здатний розмовляти лише з К. Одного разу він намагався з’ясувати, що ж насправді привабило її в хлопчикові. Спершу вона відмовлялася йому відповідати, потім прислала невеликий вірш. Він починався так:
Вона надіслала вірш поштою. Принаймні не вибруднила папір екскрементами, як це вчинив зі своїми посланнями хлопчик.
Що ж це за кохання?
Як кажуть: простіше від цього не стає. Але хто сказав, що все має бути просто?
Через рік після убивства доньки К. попросив дозволу провідати хлопчика.
Керівництво клініки провело з К. довгу розмову; гадаю, до них доходили чутки про його нестримну деструктивну лють відразу після вбивства. Не кажучи вже про постійні монологи про те, як він поріже хлопчика на шматки, знову й знову.
Видно, К. вдалося їх умовити. Я ж не мав великої певності. Занадто багато чув усякого.
Перша зустріч минула майже без слів. Хлопчик, як завжди, сидів з обмотаною простирадлом головою. К. купив йому морозиво, італійське, як воно там називається, ага, «кассата». Він простягнув пачку, хлопчик обмацав її, здогадався, що воно таке, зняв з голови простирадло й, низько схилившись, заходився їсти. К. прихопив із собою ложку.
Потім хлопчик знов обгорнувся простирадлом, сидів, наче ні на що більше не сподівався.
То був перший візит.
Неприємно дивитися на людину, яка прагне смерті, але не годна накласти на себе руки. Напевно, лише в такі миті розрізняєш, що таке людина. На межі.
Не знаю, куди вони запропастились, у моєму дитинстві монстри були всюди. А тепер їх більше немає.
У сорокових роках я часто літував у своєї тітки по матері в Браттбю біля Умео; там був пансіонат, велетенський притулок для сільських блаженних, монстрів і потвор. Він називався Браттбюґорд. Мій дядько працював у корівнику. Ми постійно там товклися. Нам можна було робити все, що душа забажає.
Найяскравіше я пам’ятаю чоловіка-крокодила, його шкіра складалася з твердих, мов кремінь, лусок, що вкривали тіло океаном розкришених крижинок; ми з неймовірним страхом торкалися його, бо він був сином учительки з Льовонґера, яку знала моя мама. Він, як і я, був єдиним сином і став чоловіком-крокодилом, а мені постійно торочили, що таким можу стати і я. Це всього лише випадковість. Він не розлучався з гумкою, постійно її розтягував. Ми торкалися його шкіри, він дивився на нас, а я розумів, наскільки така можливість реальна, бачив це в його очах, коли він дивився на мене. Він не міг говорити, але його губи іноді ворушились, і я розумів.
У тій самій палаті лежали двоє хлопців з роздутими від водянки головами, вони безпомічно витріщалися на нас і кричали пронизливими голосами, від яких застигала кров, коли ми підходили надто близько. Їх не можна було торкатись, вони, мов коти, притискалися до побічниць ліжок і кричали. Ще там був один пацієнт із слонячою хворобою, багато людей з велетенськими щелепами й слинявими ротами, один, якого варто було стерегтися; чоловік, який народився без мозку, і горбань, що був сиротою, тому й потрапив сюди; подейкували, ніби він геній. Були тут тихі, а траплялися і буйні пацієнти.
Але світ повнився ними.
А потім монстри зникли. Можна сказати так: досконаліша медицина, точніші аналізи й методи діагностики, проби навколоплідних вод, більші можливості оперативного втручання вкупі з ліпшими умовами закритого утримання зробили їх невидимими.