К. не зрозумів, що мав на увазі хлопчик. Той лиш мовчки тицяв пальцем у сторінку та, врешті-решт, промовив:
— Допоможи мені, будь ласка. Я сам не відважуюся.
Звісно, К. відмовився.
Хлопчик мав доволі витончене приємне обличчя з продовгуватими очима й дитячими, гарно окресленими губами. Після його смерті нам з К. дозволили прочитати його досьє. На огляді щодо придатності до військової служби він показав 142 бали IQ, справив на всіх гарне, симпатичне враження, відслужив п’ятнадцять місяців в Умео, мав чудові оцінки, був добрим товаришем; через два місяці після закінчення служби він убив першу дівчинку.
Без причини. Він не міг пояснити свого вчинку.
На вигляд іще зовсім дитина. Зі світлим, коротко підстриженим волоссям, охайно зачесаним набік, він мав зовсім дитячий вигляд, цілковито безневинний вигляд, та все ж убив двох маленьких дівчаток, одна з яких була донькою моїх найближчих друзів.
Без причини. Хоча якось він сказав К., дуже безпосередньо, наче задумливо:
— Вона так мені довіряла. Я був змушений...
Криза в їхніх стосунках почалася під час третього турне Західним узбережжям. Тоді вона й заплакала, вперше після визволення. Історія почалася в липні 1926-го й тривала до серпня того ж року.
У серпні вона закінчилася.
У мандрівному цирку працювала жінка, яку Шідлер називає у своїй книжці Анн. Насправді її звали якось інакше, але це не має жодного значення. На відміну від решти, вона не мала ніяких каліцтв. У книжці про неї мовиться як про жінку сорока років, «повнувату» й «невиразну».
Коли це сталося, вона вже пропрацювала в цирку два роки.
Жінка закохалась у Пінона. А він — у неї.
Усе почалося з розмови на східцях вагончика після вистави. Пінон на диво швидко навчився ламаної англійської. До того ж, більше говорила Анн. А він сидів, дивився на неї і кивав. Дивився і кивав.
Перші ознаки того, що щось відбувається, проявилися приблизно через місяць. Пінон знову почав замотувати голову дружини клаптем тканини. То було щось схоже на чалму. Пінон мав у чалмі трохи дивний вигляд, та принаймні не такий чудернацький, як без неї. Правду кажучи, у чалмі він був приголомшливо нормальним, майже пересічною людиною. Та ось під час вистав усі помітили, що відбувається щось незвичне: Марія більше не підспівувала Паскалеві, не ворушила губами, важко було витлумачити її погляд, чи то застиглий, чи то наляканий.
Одного ранку Пінона раптом не застали у вагончику. Жінки на ім’я Анн теж не було в її помешканні.
Вони зникли на два тижні. А тоді Пінон раптом з’явився із замотаною головою, однак відмовився розповісти, що сталося.
Сказав коротко, лише два слова: я заблукав.
Анн, до речі, зникла назавжди.
Зазвичай вистави починалися о шостій вечора, тому Пінон полюбляв довго поспати зранку. А після двотижневої відсутності його наче підмінили. Вставав дуже рано, сідав на східці вагончика, обхоплював голову руками й поволі гойдав нею. Чути було, як він скімлить, але тихо, ніби намагаючись притлумити невимовний біль.
Перший час він не знімав пов’язки з голови дружини. Але на третій день зірвав пов’язку, мовби в приступі шаленої люті, і, не тямлячись від гніву, заметався між вагончиками, показуючи на голову Марії і викрикуючи слова іспанською, таким гортанним голосом, що його ніхто не розумів.
Він весь час тицяв рукою вгору, мовби в пориві гніву.
Потім Пінон угамувався. Його нагодували улюбленим квасолевим супом, заспокійливо примовляючи до нього. Пінона на два дні звільнили від виступів. Його лють минулася, він німував, замкнувшись у собі, і наче до чогось прислухався. Його раз по раз запитували, що сталося і чим йому можна зарадити.
Зрештою, він процідив кілька слів англійською: «Вона гнівно співає».
Голова дружини вже не була схована в шматті. Вона заплющила очі й стиснула губи.
Не хотіла йому пробачити. Ось у чому справа.
Вона співала, як тоді в шахті, може, ще й гірше. І той спів завдавав болю. Пінон не бажав казати, як саме вона співала, видно, це був своєрідний атональний стогін або плач, але вона співала й співала, і Пінон не міг звільнитися від цього співу, не міг рухатися, працювати й думати.