Згодом, значно пізніше, стало відомо, що ж трапилося.
Він закохався, вони вирішили разом утекти, змінити своє життя і більше ніколи не піддаватися приниженням. Вони мріяли народити дітей, Анн розповідала про одну віддалену ферму, яку можна було б купити. І вони втекли. Спершу Марія співала тихо, майже нечутно й наче розгублено, потім сумовито, а тоді надовго замовкала, ніби мертва. Згодом її охопила лють, і вона заспівала гнівно.
Він терпів цей гнівний спів вісім днів. Майже не спав, Анн у відчаї запропонувала відрізати Марію. Але він не погодився. Тоді Анн запропонувала зашити їй рот, та хіба б це допомогло, вона ж не ротом співала. Пісня ставала дедалі нестерпнішою, і якось уранці Пінон наче в паніці покинув Анн і вернувся у цирк.
Ось я повернувся, сказав він. А вона й далі заводить свою гнівну пісню.
Вона не прощає, сказав він. Вона гнівно співає.
Через вісім днів після повернення Пінона в цирк сталося те, що поклало край цій історії.
Він знову зник. Зник безслідно. Цього разу запідозрили біду. Ніхто не вірив, що він утік, аби провідати жінку, яку тут називали «Анн». Усі підозрювали, що сталося нещастя, і почали пошуки в найближчих околицях. Цирк тоді стояв у невеличкому містечку поблизу Лос-Анджелеса, за десять кілометрів на південь від Санта Барбари. Шукали вздовж узбережжя, але не знайшли. Тоді повернули вглиб суходолу, у каньйони, що тягнулися на схід аж до гір, випалені, жовті, порослі пожухлим чагарником, і за якийсь час натрапили на слід. Один хлопчик бачив дивного двоголового монстра, який похитуючись спускався у глибоку ущелину в східному напрямку й пропав з очей. Саме там продовжили пошуки.
Його знайшли за півгодини; він лежав на боці в струмку на дні ущелини.
Пінон був непритомний, голова у воді. Швидше за все, хотів накласти на себе руки. Його дружина була при свідомості, в очах переляк, губи неспокійно ворушилися; коли побачила рятівників, на її обличчі з’явився вираз невимовної полегші, страху й свободи водночас.
Він намагався вчинити самогубство, зізнався Пінон згодом. Збагнувши це, Марія перестала співати гнівну пісню. Він більше не робив спроб позбавити себе життя. Для повернення було вже пізно, він виснажився до краю; намагаючись напитися зі струмка, впав і сильно вдарився.
Вона весь час кликала його, та він не мав сили їй відповісти. Четверо чоловіків несли його всю дорогу назад.
Вони проспали добу; потім вийшли і, як завжди, сіли на східці вагончика.
Все було як завжди. Артисти вмостилися на землі довкруж Пінона й Марії, було вже зрозуміло, що все позаду. Очі Марії знову розплющені, вона водила ними з боку в бік, губи не міцно стиснені, на них навіть грала легка усмішка, сором’язлива, ледь не вибачлива. І тоді чоловік-собака Джеффічефф підійшов на прохання решти до неї і погладив її по щоці пташиним пірцем; їй таке дуже подобалося, це всі знали. Іноді Пінон сам лоскотав її щоку пір’їнкою, а тепер усім кортіло показати свою спільну радість.
Отож чоловік-собака отримав завдання. Він дуже обережно торкнувся пірцем її щоки, і тоді всі побачили, як її очі наповнилися слізьми.
Це сталося вперше.
— Вона вже не співає гнівних пісень, — промовив наостанок Паскаль.
Усі зааплодували. Чоловік-собака гладив ніжно й обережно. Пінон сидів на східцях, Марія плакала від зворушення, чоловік-собака сидів поруч з ними, над Тихим океаном сходило сонце — нарешті вони знову возз’єдналися.
Січень, сипле сніжок.
К. та його дружина давно не давалися чути. Жодного листа. Здається, вони вважають, що життя і смерть нероздільні. На цю мить вони мені осоружні.
Виразно бачу перед собою хлопчика: він сидить на ліжку, обгорнувши голову простирадлом, весь поринув у свій нестерпний сором. І ось йому кладуть у руку морозиво, холодне, мов шматочок криги. Ложку, тарілку.
Він скидає простирадло, схиляється і їсть.
Іноді з цього згасання все ж можна видобути слова; він забувається, говорить легко, майже бадьоро. Одного разу завів розмову про свого брата. За п’ять років до хлопчикової появи на світ його мати народила сина, який помер через тиждень після народження. Немовля встигли похрестити й наректи Христіаном, а тоді поховали. Тепер хлопчик з маніакальною наполегливістю повторював щось таке, що я спершу потрактував як жарт, хоч і не зовсім. Мовби це він помер, а немовля, яке народилося на п’ять років пізніше, — його брат. Здавалося, він метафоричними засобами, однак з відчайдушною переконаністю шукав підтвердження тому, що сам мертвий, що він не існує, що він деінде, а його брат живий.