Траплялися й інші подібні образи, виринали раптово, майже довільно. Він міг сказати, що його звуть Пінч і в 1945 році його катували росіяни. Та постійний посил звучав так: я не тут, це не я.
Я не тут.
Останні півроку, до того, як йому таки вдалося накласти на себе руки, його мовби оточували рухомі картинки або життя, які наче існували поза ним. Він перебував в усіх цих картинках — насправді лише там і перебував. Одні картинки йому подобалися. Інші він ненавидів.
Але відчував абсолютну потребу заперечувати серединне. Там, під простирадлом, ховався лише непогамовний страх.
Ліпше єднання з проклятими.
У щоденнику вирвана з контексту фраза: «Я помираю щасливою, бо я — єдина людина, яка знає, що її любили заради неї самої» (Джуліана Пастрана).
Джуліана Пастрана — відома жінка-потвора, яка в останні роки ХІХ століття гастролювала всією Європою. Вона була дуже маленька на зріст, з пропорційно сформованим тілом, всуціль порослим густим волоссям. Голова гротескно спотворена, з грубими рисами обличчя, схожа на мавпячу, з широкими викоченими губами й великим м’ясистим носом, як у горили. Волосся вкривало й майже все обличчя. Вона спілкувалася англійською, французькою і німецькою, під час вистав грала на фортепіано короткі менуети.
Карлиця одружилася у двадцятисемирічному віці зі своїм імпресаріо й керівником турне; їх єднало шалене кохання, коли ж вона через рік після одруження дізналася, що вагітна, її щастя не мало меж.
Вона народила дитину, але через два тижні після пологів померли і жінка, і немовля, з невідомих нині причин. В останній тиждень вона знала, що помре, сказала комусь: «Я помираю щасливою, бо я — єдина людина, яка знає, що її любили заради неї самої». «Заради неї самої», вочевидь, малося на увазі — попри зовнішність.
Після смерті матері й дитяти її чоловік звелів забальзамувати їхні тіла. Десятки років він їздив світом, демонструючи публіці дружину й донечку; вони стояли в скляній вітрині. Потім та вітрина надовго пропала, але в 1960-х роках її знайшли на горищі одного будинку в Осло.
Увагу привертала дитина, дуже доладно сформована, чудова дівчинка без сліду потворності. Бальзамування обох тіл проведено з надзвичайною турботливістю, аж виникає спокуса сказати — з любов’ю. Джуліана у вишуканій сукні, короткій, щоб показати ноги, з двома кокардами у волоссі.
Вона померла щасливою. Чи помітно це досі? Можливо. Та іноді не варто надто багато запитувати про любов.
Пінон: одного разу він сказав, що в нього народилася дитина, якої йому, Пінонові, так і не пощастило побачити.
Він сказав про це Гелен Портич в один з останніх місяців свого життя; Марія тоді лежала з заплющеними очима й удавала, що спить. Видно було, як посіпуються повіки, ніби вона все чує або розуміє.
Ніякого натяку на те, хто мати. Я не раз писав і запитував. Жодної відповіді.
«Посіпування повік». Але ж вона пробачила йому раз і назавжди? Хоча їй і досі могло бути боляче.
Ні, пам’ять мені зрадила. «Ліпше з тими, хто засуджений, ніж із тими, хто виправданий».
Цю історію я вперше почув на початку 70-х років у Лос-Анджелесі від однієї юної студентки на ім’я Кетрін. Її бабусю звали Гелен Портич.
Вона мені більше не пише. Я навіть не знаю, чи вона ще жива. І все ж вона повинна була б відповісти на запитання про дитину.
Можливо, Гелен не хоче, щоб хтось ліз у душу Пінона. Є одна історія, на яку міститься натяк у її першому листі. Йдеться про те, що сталося після смерті Пінона.
Коли все скінчилося, вона добула нічне чергування і пішла додому, проспала майже добу, бо, попри все, пережила величезне потрясіння. Повернувшись на роботу в лікарню Оранж Каунті, поцікавилась, як вчинили з тілом.
Спершу ніхто не міг — або ж не хотів — зізнаватися. Її потроху почав охоплювати страх, а може, гнів. Спершу вона просила показати тіло, потім вимагала, зрештою, розкричалася. Вона геть втратила самовладання, сама не знала чому. Можливо, через страх.
Тоді керівництво лікарні, дуже неприязно, все ж дозволило їй оглянути тіло. Довго блукаючи коридорами, Гелен таки знайшла зал моргу, де зберігалося тіло Пінона. Вона побачила на столі Паскаля і його дружину Марію.
Але то було не тіло, а лише голова. У Пінона відрізали голову й поклали на пласку тацю. Наміри патологоанатомів не викликали сумнівів: голова призначалася для наукових дослідів, наприклад, для демонстрації студентам. Навіть після смерті Пінон з дружиною були виставлені напоказ. Тепер уже нащадкам.
Гелен Портич осіла на стілець і відчула — як написала в листі — «неймовірний смуток». Потім її охопив гнів. Вона пішла до керівництва клініки й нагадала, що вона майже рік особисто доглядала Пінона, багато чим доклалася до його долі й не допустить його приниження після смерті. Якщо Пінона та його дружину не поховають належним чином, вона звернеться до громадськості, влаштує скандал, який серйозно зашкодить репутації клініки.