Зрештою, К. пам’ятав той вираз не дослівно. Хлопчик, цілком можливо, сказав: «Хіба справедливо, що саме я став обраним?»
Ніби хтось змусив його вбити двох маленьких дітей. Хтозна, може, він важче хворий, ніж здається.
Останніми роками щось у ставленні К. до хлопчика було таким, що не піддавалося розумінню.
Насамперед ота невимовна ненависть. А потім... так, хлопчик немовби став його дитиною, немовби він його направду полюбив.
К. розповідав, що просидів з ним усю ніч, просидів на ліжку з головою хлопчика на колінах. Простирадло вже стало зайвим. Він сидів і гладив його по волоссі, обережно, ніби рука — кінчик пташиного пера. Коли настала північ, дихання хлопчика сповільнилося, вирівнялося, врешті він заснув. Кімната поринула в темряву, світло паркових ліхтарів падало на стелю, але хлопчик спокійно спав, світле волосся розметалося по подушці, а губи розтулилися в ледь помітній, майже дитячій усмішці.
Прокинувшись, він сказав, що йому снилася кішка.
Все це дуже дивно. Та іноді мені здається, що К. любив хлопчика сильніше, ніж власну доньку.
Хлопчик спав до п’ятої ранку.
Надворі дощило. У лікарняному парку Уллерокера ні душі. К. мав власні ключі від корпусу. Він відчинив двері, приніс светр, дощовик і ґумаки, а тоді вони подалися на довгу прогулянку під передсвітньою мжичкою.
Вони трималися за руки, не мовлячи ні слова. Хлопчик уперше вийшов надвір чи, радше, вперше наважився вийти. Він ступав обережно, наче по тонкій кризі. Весь час позирав на К., крадькома, але привітно, ніби нарешті таки простив його.
Що ми бачимо, коли дивимося самі на себе? Ці миті такі короткі.
Майже нічого не встигаєш розгледіти.
А потім забуваєш.
Я дивлюся на фотографії Пінона, уважно приглядаюся, ніби сподіваючись, що таємниця ось-ось оприявниться. Він усе життя носив свою дружину так, як шахтарі носять на чолі шахтарські ліхтарики. Але яке світло падало на нас з цього велетенського ліхтаря?
Падало просто на нас.
К. показав мені кілька дивних записок, знайдених у палаті хлопчика, деякі знайшлися вже після його смерті.
Маленькі закодовані послання. Невідомо, чи це його слова, чи він вичитав їх у якійсь книжці. Я принаймні нічого подібного ніде не знайшов. «Хтось мусить бути ланкою між світлом і темрявою». «Лише винуваті заслуговують на виправдання».
Найдивнішим видався всуціль списаний товстий нотатник, мабуть, на двохстах сторінках формату А-5. Списаний одним-єдиним іменем, рядок за рядком, тисячі разів.
Тереза. Тереза. Тереза. Тереза. Він писав, мов одержимий, годину за годиною, рядки одного імені — це ж треба було, мабуть, витратити цілу вічність.
К. запитав мене, чи знаю я, хто така Тереза. Я відповів, що не знаю; я не знав ніякої Терези. І тепер не знаю, напевно. Не знаю, кого хлопчик мав на увазі, якщо тільки не шукати метафізичних відповідей, а я таких намірів не маю. Але в цьому разі можна припустити, що це свята Тереза від Дитятка Ісуса, покровителька всіх зневажених, і тоді хлопчик, дійсно, в глибинному мороку свого страху, міг витворити власну вервицю.
Ці короткі, вибруднені нечистотами записки.
«Я, мабуть, і досі свого роду людина».
Сьогодні над озером знову стелився туман. Крига зійшла.
Я ретельно оглядаю свій фікус. Мертві добре вміють замасковувати свою смерть: листя досі немає.
Якийсь час про Пінона писали дуже часто. Потім дедалі рідше. В останні роки його життя.
У деяких статтях ішлося про секту.
Восени 1930 року в Лос-Анджелес приїхав на гастролі чоловік-потвора, тобто монстр, на ім’я Антон Лаві; у жовтні того ж року він покинув мандрівний цирк. Пінон гастролював з іншим цирком. Сьогодні важко підрахувати, скільки мандрівних труп з монстрами існувало в той час, але, без сумніву, кульмінація припала на 20-і роки. Хай там як, а Лаві й Пінон якимось чином познайомилися.
Через два місяці після прибуття у Лос-Анджелес Лаві заснував секту, релігійну секту, у якій сповідували поклоніння Сатані.
Лаві мав пухлину на всю праву щоку. Вона починалася від чола, обростала навколо ока, покривала скроню, щоку й закінчувалася на жовнах. Пухлина виступала на п’ять сантиметрів і була синюшного кольору. Можна сказати: пухлина була велетенською, але не потворною, родима пляма, схожа на гігантську чорно-синю жабу, яка колись присмокталася до його обличчя і зруйнувала йому життя, однак не перетворила на справжнього монстра.
Не існувало жодного імені, яким можна було б назвати Лаві. Ні людина-змія, ні людина-собака, ні людина-вовк, ні людина-крокодил — ніхто. Він був ніким, перебував у сірій зоні між людиною та монстром, у ліпшому випадку, дуже невиразним монстром, який міг виступати в прелюдії до виступів справжніх, цікавих, автентичних потвор. Своєрідний розігрів перед справжніми зірками.