Нарешті дійшли.
Спершу він нічого не бачив. При слабкому світлі шахтарського ліхтарика виднілися самі лиш невиразні тіні. Потім у центрі вималювалася доволі конкретна тінь, яка ворушилася майже як жива істота. Світло ліхтарика вихопило з темряви грот, розширення галереї приблизно чотири на три метри і загату з дощок, заповнену сіном та ганчір’ям, точніше важко було сказати. Можливо, то були шматки шкіри або ковдри.
Тінь на лежанці заворушилась і сіла.
— Це не людина, — промовив провідник.
То була істота з чимось схожим на голову, на чорному проваллі обличчя блищали очі. Майже вся голова заросла волоссям. Під головою — тіло, подібне на кінський круп, і кінцівки, які закінчувалися... долонями чи копитами? Неможливо роздивитися. Раптом у ніс вдарив сморід, важкий, ядучий сморід, від якого забивало подих.
— Це не людина, — повторив провідник.
Голова істоти обмотана ганчіркою. Радше чорною, зваляною масою, що колись була ганчіркою. Провідник ступив крок, почав смикати за обвислий кінчик шмаття. Істота запанікувала, відбивалася, обхопивши руками голову. Провідник далі тягнув.
— Він соромиться. Завжди так поводиться, бо соромиться показати своє обличчя.
Раптом один клаптик відклеївся, потім ще один і ще.
Почувся гортанний стогін, мов рик до смерті наляканого звіра чи передсмертний хрип бика. Зрештою, все шмаття відвалилося, провідник тріумфально підніс його догори, спокійно й невблаганно освітив ліхтариком постать, яка важко осунулась у темну сіру масу, чи то сіно, а чи обривки ковдри.
Тепер було виразно видно, що то. Надто виразно.
— Це — породження Сатани, — сказав провідник. — Не людина. Ми впіймали його, коли він упав.
Дивина: досі не розвидніло. Озеро чорне. І туман не розсіявся. Я, майже не дихаючи, рахую секунди. Так мало бути. Вперше сама.
Вісім хвилин сама.
ІІ. Пісня про посмертну фотографію
Раніше в мене було всього лише три сни. Я завжди думав, що з людиною, якій сняться лише три сни, щось негаразд. Я не маю на увазі звичайні сни, ті, у яких продовжується минулий день і які відлунням б’ються у темряві. Я кажу про справжні сни, дуже виразні, а тому їх неможливо збагнути.
Мені довго снилися лише три. Людина лише з трьома снами померла, мабуть, дуже рано, майже зародком, залишивши по собі хіба що тіло.
Один із них маніакально повторювався. Я з незнайомою жінкою, бреду засніженими полями десь на російських загумінках. Сонце високо. Жінка дивиться на мене, сміється, підбирає крижинку. І чимось гострим видряпує на ній контур птаха.
Потім підносить крижинку до губ, дмухає на неї. Крижана пташка поволі зникає. Трохи тепла, і витвір мистецтва щез. Що це означає?
Останнього року до снів додався Пінон. Вони з’являються дедалі частіше. Часто переплітаються зі старими. Він — крихітна фотокамера-кулька, яка опускається у мене, спостерігає за мною і моїми снами зсередини, приязно й критично.
Далі розмовляє зі мною устами Марії.
Ось, наприклад: дуже короткий сон з Піноном. Ми йдемо, тримаючись за руки, вулицею чужого міста. Уві сні я наче зовсім маленький, іще зовсім хлопчик, і все ж наші стосунки незрозумілі: чи це дитина — батько, а чи батько — дитина? Я все впізнаю, я всередині свого сну, який сам по собі очевидний і водночас новий. Пінон озирається на мене, повертає голову з великим шахтарським ліхтариком на чолі, я бачу, як ворушаться Маріїні губи, але ще нічого не чую.
Та все ж розумію: мене пробачено.
Милосердя. Як усе просто буває.
Коли ховали хлопчика, нас було четверо разом зі священником. Священник, я, К. і його дружина.
Троє близьких, можна, мабуть, сказати, хоча не зовсім так. Близькі. Хіба він не мав інших, тобто справжніх?
Кладовище в Уппсалі, найзахідніше й найновіше, там іще не встигли вирости дерева, далі за ним — рівнина; я завжди думав, що жоден покійник не захоче там оселитися. Поволі стихав теплий, чіпкий дощ, священник, очевидно, не знав, кого ховає; він виголосив звичайну надгробну промову, яку виголошують за надто рано померлими молодими людьми — нечувані нісенітниці про те, як це жахливо, коли відходять юні.
Я стояв навскоси позаду К. і дивився на нього. Він не плакав і не підспівував псалом, а я думав: як же шалено він ненавидів цю дитину, чи ким назвати мертве тіло внизу. Ну, так, дитину... Як жахливо він ненавидів колись цього хлопчика, з такою холодною, відчайдушною люттю, якої мені ніколи не забути.
А потім: незбагненне в його любові.
Його дружина, мабуть, мала рацію. Я небагато розумію. Але я намагаюся, вперше по-справжньому намагаюся. Вона повинна нарешті це збагнути.