Мені виповнилося всього шість місяців, коли помер батько, тому я його не пам’ятаю.
Після його смерті у нього в кишені знайшли записник з віршами, які він записував рукою, олівцем. Доволі дивно, бо лісоруби в тих краях, вочевидь, нечасто писали вірші.
Записник відразу спалили.
Не знаю, навіщо. Може, тому, що поезія вважалася гріхом, мистецтво вважалося чимось гріховним, тож він згрішив, ліпше спалити плід гріха. Але мене іноді муляла цікавість, що ж там було написано.
Отож: записник спалили, він зник. Ніколи не прочитане послання. Часом мені здається, що частка того, що роблю я сам, повинна сприйматись як спроба реконструювати спалений записник.
Ми мали втрьох зібратися у приймальні К.: сам К., його дружина і я. Треба було спакувати решту речей хлопчика й спробувати сформулювати лист до його родичів.
Цілком можливо, що їм було соромно. Вони ж не бажали й знати його навіть після смерті. Та все ж листа треба написати.
Був пізній вечір, у реєстратурі нікого. Я вирішив, що прийшов першим, бо ж світло ніде не горіло. А потім побачив їх.
Вони стояли темним силуетом на тлі вікна, освітлені вуличними ліхтарями, тісно обійнявшись, мов два дерева, що зрослися докупи. Дивовижна картина, яку я ніколи не забуду, картина, оповита жахами цього лікарняного парку, який, мені видавалося, повнився голими деревами, сірою мжичкою й абсолютно невмолимою смертю. А ще ліхтарями. А ще безугавним дощем. І ось двоє людей, яких я знаю двадцять років і яких ніколи не розумів, не розумів їхнього кохання, насамперед саме кохання, стоять незрушно на цьому страхітливому тлі й обіймаються. Їхню дитину, яку вони любили, вбито, і хлопчик, якого вони також любили, мертвий; вони намагалися знайти відповіді на запитання про безпричинне зло й безпричинну любов, але не знаходили.
І ось вони стоять натомість у темряві, тримають одне одного в обіймах, мовчазні, німотні, ніби хочуть сказати: хоч це залишилося у нас. Цього ми не втратили. Чом би й ні. Може, тут і криється відповідь.
Пізніше, того ж вечора, К. мав намір переїхати до дружини. Хоча я цього не знав. Я б не зрозумів. Я взагалі мало що розумію в цій історії, мабуть, тому мені й захотілося її розповісти. Вони не чули, як я увійшов. Я лишень промовив: — Отакої!
Близько приткнувшись до мертвого фікуса, я уважно розглядаю його стовбур.
Ось. Жодного сумніву. Він живий. Навіть мертві дотримуються ритму пір року. Я знав...
Ми спакували небагато з того, що залишилося після хлопчика, його нечисленні особисті речі, і відіслали родичам. Усе скінчилося. Припускаю: ми сподівалися, що все так і буде, мовби справді могли щось вирішувати, мовби справді все закінчилось і ця історія дійшла до свого завершення. Сподівалися, що поставили крапку, зачинили за собою двері й пішли далі. Поставили крапку. Зачинили двері. Хоч прекрасно усвідомлювали: так ніколи не станеться.
Ми відіслали речі, і настало мовчання. Нам ніхто не відповів. Але ми, власне, на таке й очікували.
Та одну річ я залишив собі, одну-єдину річ з невеличкого спадку хлопчика. Вона лежить переді мною, якимось чином пов’язуючись з усією рештою: з Піноном, озером, ранішньою імлою, птахом, який шугнув у високість і зник. Вона лежить переді мною, я нікому її не віддам. Хоча це й річчю важко назвати: всього лише брудний, колись зіжмаканий клаптик паперу. Я розгладив його як умів.
Це своєрідне послання, написане олівцем, лише три слова, надіслані з тієї точки, де він перебував, з чорної діри невимовного страху, й адресовані комусь там, однаково кому, тому, хто, можливо, зуміє збагнути сенс. Однаково кому, отже, мені — теж.
Тому я залишив це послання собі. Там написано: «Видихаю своє обличчя».
Вони жили й померли, полонені одне в одному. Спершу нещасні, потім, мабуть, щасливі. Він носив її, як шахтар носить свій ліхтарик на чолі; той ліхтарик випромінював і пітьму, і світло, як зазвичай буває.
У дзеркалі він бачив її обличчя, очі, які то заплющувалися, то розплющувалися, безпомічне дрижання повік, наче в упійманої козулі, її рот. Він ніжно торкався її щоки. Йому хотілося її поцілувати, але він не міг. Вона здавалася йому красунею. Він не хотів тримати її ув’язненою у собі, однак тримав. Був період, коли вона ненавиділа його за це.
А тоді зрозуміла.
Вона ув’язнена в його голові, він ув’язнений у ній. У полоні одне одного вони жили на крайній межі, їхній шлюб не виходив за рамки звичайного, однак був, мабуть, виразнішим. Усе своє життя він носив її: спершу з люттю й ненавистю, потім — з терпінням, змирившись, а насамкінець — з любов’ю.
Останніми роками він засинав з долонею на її щоці.
Він помер увечері 21 квітня 1933 року в лікарні Оранж Каунті в Лос-Анджелесі. Медсестра, котра його доглядала останній рік і котру звали Гелен, постійно сиділа поруч. Смерть була безболісною: він помер легко, і його велике темне обличчя спокійно розгладилось, а рука ковзнула з ліжка, як птаха, що злітає з поверхні озера, безгучно й невагомо, злітає крізь нічний туман і зникає, тихо-тихо, мовчазно. І зникає...