Згідно із записами в історії хвороби, Марія померла через вісім хвилин після нього.
Коли він помер, Марія широко розплющила очі, сповнені невимовного жаху, ніби відразу зрозуміла, що сталося. Губи, які все її життя намагалися щось донести, заворушилися, вона наче просила порятунку. Але жодного звуку з них не зірвалось. Ані звуку. Кілька хвилин Марія, здавалося, розпачливо силкувалась викрикнути якусь вістку комусь назовні, можливо, йому, може, у своєму страху кликала його повернутися. Але птах уже злетів, нічний туман знову незворушно простерся над плесом озера, і вона залишилася сама.
Що вона хотіла викрикнути? Ніхто не знає. Кохання неможливо навіть намагатися пояснити. Але ким би ми були, якби не намагалися?
Раптом вона заспокоїлась, її очі наповнилися слізьми. Птах відлетів. І вона зосталася на самоті. Це вдруге її бачили заплаканою. Уперше, коли вона сиділа на східцях вагончика, коли минула криза, а чоловік-собака гладив її щоку, легко, мов пташиною пір’їною. Це вдруге, але вона була спокійна. Готувалася ступити неймовірний крок у короткотривалу самотність, просто в запаморочливу пустку, але знала, що впорається. Тієї миті вона лежала тихо, дивлячись у стелю, дивлячись крізь усе, наче ніщо не могло їй завадити. Тоді губи поволі розтулилися, на них майнула легенька усмішка, вона заплющила очі й померла. За вісім хвилин після нього. Вісім хвилин вона була самотньою.
Уночі мені знову наснився Пінон.
Ми опинилися посеред неозорої крижаної пустелі, вочевидь, десь у полярному регіоні. Наш корабель розтрощили льоди, і ми йшли пішки. Однак не полюс був нашою метою.
Невеличка експедиція: Паскаль Пінон і його Марія, я, К. з дружиною, хлопчик та Рут Б. Гарненька Рут несла в руці коробку-капелюшницю, вперше мала щасливий вигляд, базікала з головою в коробці; вони наче врешті віднайшли одне одного, а все минуле забулося. Більше ніяких сварок. Чисте повітря, високе сонце. Ми крокували швидко, майже без напруги, майже летіли вперед над крижаною пустелею, наче не існувало ніяких перепон. Ми ледь торкалися ногами криги.
Пінон простував першим, високо несучи свою подвійну голову. Марія водила очима навсібіч.
Як швидко ми йшли. Як невагомо. Як легко рухалися. З безтурботною усмішкою, наче наперед знали. Так легко йшли не лише через небачену білизнý, захоплення могуттям крижаних торосів, нас підганяло відчуття спільноти, відчуття неймовірної приязні, відчуття, що ми багато чого навчилися одне від одного. Ми раптом збагнули, що є одним організмом, що нам, разом, усе під силу, бо лише разом ми — людина. Разом досягнемо мети, досягнемо нечуваних висот.
То було відчуття спокійного щастя й рішучості, кожний готовий був прийти на допомогу іншому. І Рут, і хлопчик, і К. з дружиною, і я, і Паскаль з Марією. Разом ми одна людина.
Ми знали, куди йдемо. Всі вже давно побачили вдалині знамення:
альбатроса, який кружляв високо в небі. Ген у високості, за тисячу метрів над землею, він, здавалося, зависнув у повітрі — так спокійно шугав.
Туди ми прямували.
Як спокійно було, як тихо... Ми мов пливли вперед, тримаючись за руки й усміхаючись.
І ось, раптом, опинилися на місці. Дійшли до крижаної могили. Її виявив Пінон. Звісно, він, бо ж ішов першим, він мав знайти її для мене. Він показав рукою. Очі Марії гарячково закліпали, вона глянула на могилу, потім — на мене. Я відчув, як хлопчик торкнувся моєї руки, ніби хотів мені допомогти чи сказати, щоб я не боявся. Але я анітрохи не боявся.
Ми прийшли, сказав Пінон.
Я зразу впізнав того, хто там лежав. Чоловік випростався на спині на дні крижаної могили. То був тато, як на посмертній фотографії. Там його покинули італійці. Вони зняли з нього майже весь одяг, забрали його їжу, вирубали труну в білій з голубуватим полиском, майже прозорій кризі й поклали його там іще живого. Відтепла вода замерзла тонкою скоринкою, але скоринка була прозорою, видно було його розплющені очі, він дивився просто в небо, крізь матову крижану оболонку.
І Пінон сказав: Ось ти й прийшов. Тепер твоя черга.
Він подав мені пташине перо. Біле, я впізнав його. Схилившись, я помітив: птах у небі шугав у високості так неквапно, що його обриси вкарбувалися на крижаній скоринці, вималювали його контур на кризі. Я схилився, подихав на скоринку, обережно провів по ній пташиним пером.