Юний хлопець пішов з життя. І далі: про жорстокість і несправедливість, проспівали псалом і... згорнули псалтир. Усе закінчилось.
Я подумав: що сталось би, коли б я нагадав, що цей юний самовбивця позбавив життя ще двох молодих, тобто тепер уже мертвих, людей?
Ніяких близьких, лише ми. Певно, вони соромились. Я, до речі, сумніваюся, чи були в нього близькі. Бути близьким важче, це не біологія. Так, певно, ми таки були близькими, принаймні один з нас.
На підлозі сидить кішка, за півтора метра від мене, спостерігає за мною. Я виходжу в іншу кімнату, вона — слідом, знову сідає на такій самій відстані. Намагаюся погладити, відступає.
Вона не може без мене жити, але й не дозволяє себе торкатися. Все непросто. Хто сказав, що буде просто?
Хлопчика знайшли мертвим у камері. Він насунув на голову пластиковий пакет і затягнув його; цього разу йому це таки вдалося, шкідливе повітря не змогло розірвати оболонку й наповнити хлопчика своєю смертельною отрутою.
Зателефонували К. Він зателефонував мені. Коли я прийшов, вони з дружиною вже були там. Панувала тиша, нічого особливого, видно ж було, що сталося. Під кінець одна рука щосили вгатила в стіну, друга таки спромоглася втримати її. Я нічого не хотів говорити, вони — також. Я припускав, що є доволі запитань, невизначених і безсенсовних, про те, навіщо потрібне людське життя і що означає бути людиною. Недобрі запитання, а якщо не знаєш відповіді, то стає й зовсім зле. Це ж не точна математика, неможливо скласти один плюс один, хоча нам усім цього дуже й хотілось би.
Я, до речі, поступово дійшов до розуміння, що не все в житті математика.
Він лежав там, гарний, колись охайно причесане волосся тепер скуйовджене.
І ще обличчя.
Ми сиділи й дивилися одне на одного. Мені здається, що вони хотіли, аби я сформулював для них запитання, на яке можна дати відповідь, але ж не все так просто.
Запитання, у якому були б хлопчик, К. з дружиною, Рут, Паскаль Пінон, Марія — і, певним чином, я, якщо Гайзенберґ має рацію, стверджуючи, ніби той, кому дано бачити, псує всю картину.
Отже: ось запитання, хай і деформоване.
Я знаю К. і його дружину понад двадцять років. Він — лікар у судово-психіатричному відділенні лікарні Уллерокер в Уппсалі; до речі, на цей момент уже розлучений.
Хоча доволі сумнівно, чи можна взагалі розлучитися.
Понад три роки тому вона занедужала на психічний розлад, що б цей термін не означав, у кожному разі, пережила, іншими словами, важкий психічний колапс. Вони розлучені, але її, до певної міри, можна вважати його пацієнткою, що вже, само по собі, є перверзійною ситуацією. Ситуація й справді така.
Двадцять років я їх знаю і нічого не збагнув.
Сам я переконаний, що вона цілком здорова, дивні радше їхні стосунки. Він не може від неї звільнитися. Він розповідав, що вона часто йому телефонує, він знає, що телефонує саме вона, хоча й мовчить у слухавку. Він — теж. Найдивніше, що обоє, здається, змирилися з цим. Він цурався її, розлучився, вона ж несамовито його ненавиділа; я навіть не сподівався, що така ненависть можлива. І от вона телефонує, і вони мовчки стоять, приклавши слухавки до вух.
Він каже, що це своєрідне послання, хай і без слів. Якщо це безсловесне послання, то я, щиро кажучи, не розумію, навіщо їм телефон. Пісня без слів, каже він. Іноді брудна, іноді чиста.
Я їх не розумію. Якби у них знайшлися одне для одного слова, хлопчик був би живий, а я уникнув би цього всього.
Місіс Портич змінила своє ставлення до мене.
Історію про Пінона та його дружину я почув з двох джерел, але вона — джерело найважливіше. Колись я був знайомий з її онукою, Кетрін, котра подарувала мені постер з двома жучками-сонечками й віршиком про них. Вона розповіла, що в її бабусі був дуже дивний пацієнт. Я написав місіс Портич, поцікавився пацієнтом. Завелося листування, яке, врешті-решт, урвалося.
Вона більше не толерує мене, та я не скаржуся. Останній лист був досить стриманий. Або я її втомив, або вона щось запідозрила. Можливо, я ляпнув щось не те. Вона написала, що відмовляється виконувати завдання. Так ніби я давав їй якесь завдання! До речі, від деяких завдань неможливо відмовитись, я принаймні не можу відмовитися від Пінона.
Тепер уже не можу. Після ситуації, що склалася.
Короткий лист. Вона пише, що розповіла все, що знала, більше нема чого додати. Вона доглядала Пінона весь останній рік, і то було жахливо й нестерпно. Потім у догляді їй відмовили, бо він помер, а її звільнили з лікарні.
Більше нема чого додати. Вона наче й не рада була, що Кетрін колись розповіла мені, що знала. Але то було давно, п’ятдесят років тому, годі щось іще згадати.