Ворожа тональність листа мене здивувала. Вона пише, що не розуміє мого впертого, майже хворобливого («збоченого») інтересу до померлого майже п’ятдесят літ тому монстра (хіба я коли-небудь вживав слово «монстр» у листах до неї?). Не можу ж я мати якихось наукових чи соціально-медичних намірів, пише вона.
Так і є. Тут вона має рацію.
«І все ж, — пише місіс Портич в P.S., — надсилаю Вам на знак припинення нашого листування фотографію Пінона та його дружини. З повагою, Гелен Портич».
Фотографія пересічна, з тих, які використовують у публікаціях, вона ж є на обкладинці книжки Джона Шідлера «Життя монстра» (Бостон, 1934). Я вже її мав.
І ані слова про дитину Пінона в листі.
Часто прокидаюся рано, пишу в щоденнику, доки світло дня поволі скрадається понад озером. Серце мов мішок з піском, так найпростіше.
Здається, якось я писав до пізньої ночі, пригадую, як взяв віник і підмів підлогу під фікусом у кутку кімнати. Листя опадало щодня, фікус хворів, а може, скидав листя на зміну пір року, хоча й стояв у приміщенні. Хтозна.
Невдовзі він помре, упокоїться у своїй смерті, як птах. На весну, може, знову зазеленіє. У цьому криється сподівання. Хіба я знаю, про що думає дерево, якщо не відаю власних думок.
Потім я заснув. Пізніше перечитав те, що написав за довгі години. Зачепився лише за одне слово: «гастроскопія».
Добре знаю його значення. Рутинне обстеження шлунково-кишкового тракту, мені колись теж його проводили в Академічній клініці Уппсали. Таке собі обстеження за допомогою мікроскопічного телевізора. Я міг спостерігати за процесом на екрані.
Спершу знечулили гортань. Я лежав на боці, шланг з бічним екранчиком був закріплений біля лівого ока; а тоді через гортань у шлунок ввели крихітну кулясту камеру. Камера мала приблизно півтора сантиметра в діаметрі, але ввійшла легко, дуже легко. А я все бачив у реальному часі й кольорі — геть усе.
Бачив з раптовим, наростаючим, сухим, легким і ледь екзальтованим збудженням.
Спершу камера ковзала вниз величезною, бездонною шахтою, криницею з майже білими кільчастими стінами; однак криниця мала дно, щось подібне на риб’ячий рот з м’якими, схожими на пелюстки губами, які поволі розтулилися; око опустилося в риб’ячий рот, просто-таки спокусливий беззубий рот; губи й пелюстки пропливали повз око, лагідно терлися об нього.
І раптом ми опинились у печері.
То була гігантська печера, велетенське підземелля під біло-блакитним миготливим куполом, який де-не-де мінився рожевими відтінками; купол здіймався розлогим склепінням над озером на дні печери: то було радше море, море слизу з жовтими пухирцями на поверхні, живе море, яке ворушилося й мінялося, море Соляріс; море, яке, здавалося, говорило, висловлюючись у спосіб, якого я не міг збагнути й витлумачити. Потім око знову зарухалося далі, дуже поволі, над самою поверхнею цього живого моря, яке намагалося повідомити мені щось таке, чого я не розумів, але дуже хотів пізнати, дуже хотів. Око не спинялося, рухалося близько-близько від поверхні, обережно поринало на саме дно печери, туди, де невиразно виднілися обриси входу — рот, який ворушився так само, як ворушилося, пульсувало й промовляло все інше. А тоді, раптом, уперше з приголомшливою силою, яка ледь не вбила мене, я усвідомив, що перебуваю всередині себе.
І тоді, тієї миті, я побачив себе. Хай особливого, не того, до якого звик і який, можливо, був істинним — однак, імовірно, лише тому, що я до нього звик. Ні, таки незвичного. Я побачив. То була не просто людина, анатомія, то був я сам.
То був я. Таким я був на вигляд. Те, що ворушилося, пульсувало, розбухало, опадало, говорило, безгучно ворушачи губами, — був я. Наївно було приймати все за даність. Тепер я вперше побачив самого себе, звичайно, лише частину, але так, як вартувало би побачити і решту того, що було мною.
Уперше. Ніякої математики.
Я лежав у стані абсолютної, паралізованої німоти, не дуже пригадую наступні події. Око опустилося в нижній рот крізь червоні хиткі рослини, які тулилися до його стінок; потім ми знову почали підніматися через велетенську печеру, вгору шахтою кольору слонової кістки. Думаю, у мене брали щось на аналізи. Мабуть, так і було. Та оскільки я не подорожував до центру Землі крізь Геклу, а лишень побачив часточку самого себе, то не можу сказати твердо.
На тому все закінчилося. Я довго лежав на маніпуляційному столі й втуплювався у стелю; медсестра схилилася наді мною, запитала, чи добре я почуваюся. Я кивнув. Звісно. Чому б я мав недобре почуватися?