Кілька хвилин я спостерігав за самим собою. Побачив себе майже таким, як мене бачили інші, нічого мені про це не кажучи. Це лякало. Я побачив фізичне в собі, та все ж не тільки. Мені хотілося прокинутись від паралічу, та я не міг ворухнутися. Лежав на самоті і думав: отже, то був я. А якщо я, то, вочевидь, існує і щось інше, можливо, континенти чогось іншого: ще один рот, який міг би розтулитися і впустити в себе око, і ще один, і ще...
Все можливо. Те, що я побачив, було всього лише початком. І я відчував, як шалено билося в грудях серце.
Останнім часом я нечасто сплю після четвертої ранку. А навіщо?
Сидячи при вікні й спостерігаючи, як ковзає понад озером світанок, я зазвичай записую слова. Короткі слова-коди для поступового створення таємної мови дійсності, яку я так добре знав, але ніколи раніше не розумів.
Цього ранку слово «плавець».
Я миттю здогадуюся. Це фільм, який я бачив одного разу, дуже слабенький фільм, називався «Плавець», начебто за участю Берта Ланкастера. Я спізнився на п’ять хвилин, пропустив початок, але йшлося, здається, про чоловіка з Каліфорнії, який раптом опиняється за кілька кілометрів від свого дому. Між ним і домом — цілий ряд вілл, усі з басейнами. Він вирішує плисти додому, від одного басейну до іншого, через десятки басейнів, які належать його сусідам і друзям.
Біля кожного басейну чоловік зустрічає друга, або подругу, або давню коханку. З усіма заводить розмови. Впродовж фільму тон його друзів стає дедалі ворожішим, дедалі злішим, це відбувається непомітно, та все ж відбувається. Раптом — схоже, що слово «раптом» постійно спливає у моїй пам’яті, ніби воно і є грізним ключем до всього, що діється, — раптом обличчя всіх друзів стають неймовірно ворожими. Постає питання, чи ці друзі любили його коли-небудь. А можна запитати, чи бачив він коли-небудь самого себе.
Пригадую, що це був дуже поганий фільм, який я все ж запам’ятав, на відміну від інших поганих фільмів. І дуже страшний. Закінчення не пригадую. Лякав ризик раптом бути побаченим, а може, навпаки.
Чи ідентичні ці два кути зору? Страх бути побаченим і страх не бути побаченим?
Я лежав на маніпуляційному столі, дивився у стелю, а серце гупало й гупало.
Здається, колись давно я вже бачив себе самого. На одну дуже коротку мить, коли мені виповнилося шістнадцять.
Я зовсім не пам’ятаю свого батька, він помер, коли мені було шість місяців. Це сталося у березні. Маму висадили біля тартака, вона брела снігами до узлісся, де стояв дім; надворі споночіло, у вікнах було темно; поки батько вмирав, мене забрала до себе сусідка, яка мешкала за кілометр від нас. Хтось у селі за місяць до того напророчив, що помруть троє чоловіків, і троє чоловіків померло: тому селянинові наснилося, що впали три сосни, і, прокинувшись, він зрозумів: то був знак. У тих краях усе було сповнено таємних знаків, які можна витлумачити, та іноді мені ставало дивно, що ж іще могло щоночі снитися цим норланнським лісорубам, як не повалені дерева: дерева ж падали весь час. Один наш сусід, на якого звалилася сосна, пролежав придавлений у глибокому снігу двадцять годин, а коли його знайшли, він уже замерз. Вільною правою рукою написав пальцем на снігу останнє послання: КОХАНА МАРІЄ, Я... а далі не дотягнувся. Дерева падали постійно, але не завжди таїли в собі пророцтво; тутешні люди навчилися розрізняти сни.
Водій автобуса, Марклін, обернувся і запитав пасажирів, чи не зголосився б хтось провести її додому, але вона не захотіла.
Коли мені виповнилося шістнадцять, я вперше побачив батькову посмертну фотографію. Вона лежала серед інших карток, які вже траплялися мені на очі. Деякі мені подобалися, інших я не розумів. На одному фото батько сидів на моріжку, перед ним — таця з кавою, він у вихідному твідовому костюмі й білій сорочці, в очах дивний лукавий поблиск, який зовсім не відповідав моїм уявленням про батька, щось тут було не так; я давно собі вирішив, що визначальне у ньому має бути визначальним і в мені, однак тут було щось не те. Повертаючись вечорами з лісу додому, він писав у нотатнику вірші; після його смерті нотатник спалили, бо писати вірші вважалося гріховним заняттям. Поки що все сходилося.
І ось раптом, коли мені виповнилося шістнадцять, я побачив посмертне фото.
У тих краях існував звичай фотографувати покійників у труні. Іноді ті фото вбирали в рамку й ставили на комод — такий собі горизонтальний портрет. Проте посмертного зображення батька я ніколи не бачив. І ось несподівано знайшов його, у білому конверті.
Назавжди запам’ятаю ту мить. Відчуття, ніби хтось зацідив в обличчя. Я оніміло витріщався на картку, доки врешті збагнув, хто на ній. Я тримав фотографію у руці; здалося, що бачу себе самого. Це я там лежав, жодного сумніву, страшенно схожий, помилки бути не може. Кожна риса моя.