І в смерті нерозлучні. Подружжя з усіма його добрими й поганими сторонами, яке неможливо розірвати. Можна ще сказати: він показав їх нам як символ.
Коли Пінона знайшли, він жив у мідному руднику на півночі Мексики. Ніхто не знає, звідки там узявся. Ніхто не знає ні місця, ні дати його народження, ні ким були його батьки. Можливо, вони його соромилися. На похорон Пінона ніхто з рідних не приїхав. Найшвидше, він народився на початку вісімдесятих років ХІХ століття, точніше встановити не вдалося. Він народився монстром.
Монстр — це правильне визначення. Він сам називав себе так.
Одна його голова, нижня, була головою чоловіка, цілком нормальною, може, навіть вродливою. Свою чоловічу голову він носив високо і дещо штивно, з сумовитою гідністю. Він мав дбайливо доглянуту густу бороду. Але поверх цієї нижньої голови росла інша, пробивалася, мов брунька з чола, схожа на бранку, котра розпучливо намагається вирватись зі своєї тюрми, але марно, тож, наполовину замурована, приречена на пожиттєве ув’язнення.
Ця друга, верхня, голова була жіночою. Двоголовий Паскаль Пінон зображений на численних фотографіях 20–30-х років; останнє фото було знято за кілька днів до його смерті. Тоді він уже мав певну міжнародну славу, про нього написано біографію, опубліковану вже після його смерті. Біографію написав імпресаріо Джон Шідлер — «Життя монстра».
Фотографій чимало.
На всіх — вираз туги й гідності; ніби обидві голови завжди дивилися в камеру з усвідомленням того, що згодом їх ніхто не розумітиме, що ті, хто розглядатиме світлини, ніколи не зуміють зрозуміти. Можна сказати: Паскаль Пінон носив свою другу голову, як шахтар носить на чолі ліхтарик. Так він і носив її: як шахтар мідного рудника носить ліхтарик у темряві, яку сам собі обрав для існування; так само він ніс її крізь неймовірне сяєво життя. Ось тільки той ліхтарик не давав світла. Фотографії свідчать про інше: через цей ліхтарик радше всотувалася пітьма, в неї і в нього.
Спершу цього не можна було собі уявити.
Справді, годі було осягнути, що верхня голова має свою ідентичність, що вона особистість, людина. У дефініцію «людина» входило щось більш значне, більш абсолютне. Про Пінона весь час думали як про чоловіка. Означити обриси людини можна, лише окресливши всі її межі як єдиної цілості. Отже, та жінка була частиною Пінона.
Згодом про нього почали говорити у множині. Причина дуже проста: всі, зрештою, зрозуміли, що він сам про себе так говорив. Пінон дав їй ім’я: Марія. І все стало зрозуміло. Тоді й вона почала існувати.
Спершу існував лише він. Потім він дав їй ім’я. Тоді й вона почала існувати.
Сталося так, що чутки про них дійшли до цивілізованого світу завдяки імпресаріо з Сан Дієґо. Його звали Джон Шідлер, він був власником невеликого мандрівного цирку. Шідлер поїхав у Мексику, щоб переконатись у правдивості чуток. За його словами, він прибув на місце, виснажений, спітнілий, ходив селищем, розпитуючи місцевих мешканців і шахтарів. Але ніхто не чув про монстра з двома головами.
Ніхто.
До того ж, люди, яких він розпитував, виявляли певну ворожість, а він не розумів, чому. Але ось як він трохи мелодраматично пише в своїй книжці: «Просто над входом у рудник я побачив високо в небі білого альбатроса, який кружляв сягнистими колами, мовби показуючи мені місце; і тоді я, незважаючи на ворожість шахтарів, набрався відваги, ввійшов у шахту і знайшов те, що шукав».
Схоже на те, що не обійшлося без хабаря.
Проблема виявилася в тому, що Пінон справді існував. Але його тримали в шахті не як робітника, а як заручника. Його утримували там як своєрідний амулет. Забобонні шахтарі, пише Шідлер, вважали монстра дитям Сатани, отож, завдяки щасливому випадку, у них з’явилося власне дитя пекла.
Його тримали як оберіг, бо ж не міг Сатана дозволити, щоб обвалився рудник і поховав під собою одного з його дітей.
Наче скинутого з небес янгола, його тримали як оберіг від самого зла.
Керівники рудника, до яких відразу вирушив Шідлер, мали засоромлений і занепокоєний вигляд. Вони стверджували, що не поділяють забобонність шахтарів, але погоджуються, що Пінон сприяє своєю присутністю спокою в шахті. Водночас вони боялися, що історія потрапить у пресу і вибухне скандал.
Імпресаріо відвели до Пінона.
Пінона утримували в невеликому розширенні рудникової галереї. Добре годували й поїли, однак посадили на прив’язь. Він лежав на лежанці, застеленій соломою і шматками шкіри. Щодня прибирали екскременти.
Вочевидь, імпресаріо провів успішні перемовини з начальством, то погрожуючи, то улещуючи хабарями. Пінона, звісно, про згоду не питали. Лише через кілька років хтось його запитав, чи почувався він щасливим після звільнення. Тоді він дуже коротко відповів: