Те моторошне журналістське відчуття ніби оправдувало в моїх очах ту дивну вольницю дітлахів, аж поки восени 2000 року все не скінчилося.
Забрали їх у ночі і завезли в далекий заміський інтернат… Звідки Леська вибралася лише в Криму прибиральницею в ялтинському кафе, Стаханчика з Ігорьком дивним циганським чином занесло до Румунії, де їх зупинили при подальшому перетині європейських кордонів…
Нажаль, там вже не конало «Стаханчик – налей в стаканчик» і вони з Леською удруге зможуть зустрітися в майбутньому тільки вже на Чумацькому шлясі… Неозорому, повоєнному, омріяному без клею «Момент» без педикульозу та інших не рожевих шипів нашого часу. Та лише тільки тоді, коли всі стануть врешті людьми… Агов, люди!
Люди…
Хіть янголів перевершити людство ніби й ніхто не бачить. Та інколи здається, що людські діти зі своєю веселковою вдачею те щось особливе… Українські діти…Доби Південно-східної війни.
Хто і що заподіяв тим бевзям – ніхто не знає. Мають намір перетворити Україну на рашку, але самі вже в черзі на перетин кордону в напрямі Ростов-Магадан. До побачення.
А в Києві не рідкі зливи і потужні веселки. Їх фотографують молоденькі панянки і політики, військові й поетки… То таке…
У тролейбусі зграйка дев’ятирічних хлопчаків у фірмових кофтинках… Їх четверо. На кожному така собі спортивна фірмова фуфайка. Кажуть до ЖЕКів передають такі комплекти для дітлахів продовольчі оператори: Біла, Фуршет, Велика кишеня, Перехресток, Городок і таке інше. Якщо ж не передають у цю повоєнну пору, то суки… Ще ті суки…
Але не про них. До тролейбусу заходить зграйка таких собі командних хлопчаків. Починається жвава бесіда…
- Якщо тренер спитає запитає чому запізнилися…
- Скажемо, що нас затримала оця веселка… Вона ж така кремезна, а ми ж малі…
Сміються
- Тренер не зважатиме, бо не повірить… Нажаль…
- А от скажіть, люди(!), - звертається один хлопчина до інших. – Чи хто бачив дощ, який не вщухав ні в день ні в ночі… І лив, не вщухаючи без перепину денощно…
- Так не буває…
- А от бабуня казали, що колись такий дощ не вщухав три-чотири доби…
- Мабуть чотири, як нас зараз…
- А чого знаєш?
- Бо, я колись був твоїм дідусем. А вже потім жив у тій великій веселці….
- Люди, так не можна брехати… тож не чесно…
- Але цікаво….ось дивись, дідусь твій гостинчика передав, - і один хлопчик простягэє іншому чи то солодкого півника на паличці, чи чупа-чупса… півника, чупа-чупса, півника-рівника, чупринного пупса прямо з веселкового всесвіту…
17-18 червня 2014 р.
Конец ознакомительного фрагмента