— Що, янголятко?
— Тату! — Вона хихоче й ластиться до нього. — Спитай мене, що таке квітка?
— Але ж ми з тобою, сонечко, знаємо, що таке квітка. Навіщо я буду запитувати?
— А ти просто запитай.
— Ну добре. — Він знизує плечима. — Що таке квітка?
Вона голосно сміється.
— Квітка — це матерія! Усе навколо — матерія! Гори! Дерева! Атоми! Навіть мурахоїди! Усе — матерія!
Він сміється.
— Мій маленький Айнштайн.
Вона супиться.
— Він мав смішне волосся. Я бачила його фотографію.
— Але дуже мудру голову, дитинко. Я розповідав тобі, що він довів, пам’ятаєш?
Її очі розширюються з жаху.
— Тату! Ні! Ти ж обіцяв!
— Е = тс2! — Він її лоскоче. — Е = тс2!
— Ніякої математики! Я ж тобі казала! Я її терпіти не можу!
— Це добре, що ти не любиш математики. Я навіть радий, бо дівчаткам узагалі заборонено займатися математикою.
Вітторія сторопіла.
— Як це?
— Так. Заборонено. Усі це знають. Дівчаткам — ляльки. Хлопцям — математика. Я навіть не маю права розмовляти з маленькими дівчатками про математику.
— Але ж це не справедливо!
— Правила є правила. Ніякої математики маленьким дівчаткам.
Вітторія була вражена.
— Але ж бавитися ляльками нудно!
— Нічого не вдієш! — відказав батько. А тоді додав; — Я міг (>и розповісти тобі про математику, але якщо мене застукають... — Він нервово озирнувся на безлюдні пагорби.
Вітторія зауважила його погляд.
— Ну гаразд, — прошепотіла, — розкажи мені потихеньку.
Легкий поштовх ліфта вивів її з задуми. Вітторія розплющила очі. Батька не стало.
Дійсність захльостувала її, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилась на Ленґдона. Від щирої турботи в його очах ставало тепліше, наче з нею поруч перебував янгол-охоронець, особливо в присутності нелюдяного Колера.
У свідомості невблаганно застугоніла одна-єдина думка.
Де антиматерія?
Від страшної відповіді її віддаляла лише мить.
30
Максиміліане Колер. Будьте ласкаві, негайно подзвоніть своїй секретарці.
Двері ліфта відчинилися в центральному холі, і в очі Ленґдонові вдарило яскраве світло. Ще допоки стихла луна від оголошення, що прозвучало з динаміків, всі електронні прилади на інвалідному кріслі Колера одночасно почали пищати або дзижчати. Пейджер. Телефон. Комп’ютер. Колер розгублено витріщився на блимаючі індикатори. Він піднявся з підземелля і знову був у зоні досяжності.
Директоре Колер. Будь ласка, подзвоніть секретарці.
Колеру було дивно чути з динаміка власне ім’я.
Він глянув угору з сердитим виразом, який майже відразу змінився тривогою. Ленґдон зустрівся поглядом з цим, тоді з Вітторією. Усі троє на мить завмерли, так наче все напруження між ними враз зникло і натомість з’явилося спільне передчуття лиха.
Колер узяв мобільник і набрав номер секретарки. У нього почався черговий напад кашлю.
— Це... директор Колер, — прохрипів він. — Так? Я був під землею, там немає зв’язку. — Він слухав, що каже секретарка, і його сірі очі дедалі більше й більше розширювались. — Хто? Так, з’єднайте мене. — Пауза. — Алло? Це Максиміліан Колер. Директор ЦЕРНу. З ким я розмовляю?
Вітторія з Ленґдоном мовчки чекали, доки Колер слухав співрозмовника.
— Не варто обговорювати це по телефону, — нарешті вимовив він. — Я зараз же буду у вас. — Він знову закашлявся. — Зустрінемося... в аеропорту Леонардо да Вінчі. Через сорок хвилин. — Колер почав задихатися. Тепер він кашляв без перерви і насилу видушував із себе окремі слова. — Знайдіть контейнер якнайшвидше... Я вже лечу. — На цьому розмова закінчилась.
Вітторія кинулась до Колера, але той уже не міг говорити. Ленґдон бачив, як вона витягнула мобільник, як дзвонить у лікарню ЦЕРНу. Він почувався, наче човен, що опинився на узбіччі шторму: хвилі його трохи гойдають, але загалом усе відбувається без його участі, і йому залишається тільки спостерігати.
У голові луною відбилися останні слова Колера. Зустрінемося в аеропорту Леонардо да Вінчі.
Невиразні тіні, що весь ранок затьмарювали Ленґдонові розум, умить викристалізувалися в чіткий образ. Він стояв, охоплений сум’яттям, і відчував, як усередині нього відчинилися якісь двері... ніби він щойно переступив містичний поріг. Амбіграма. Вбитий священик-науковець. Антиматерія. А тепер от... мішень. Аеропорт Леонардо да Вінчі міг означати лише одне. Ленґдон раптом побачив усе дуже чітко і зрозумів, що перетнув межу. Він більше не мав сумнівів.