Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одним-єдиним словом — гашишин — дослівно «шанувальник гашишу». Слово гашишин стало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійські мові... але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.
Сьогодні воно звучить як асасин — найманий убивця.
6
Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапа на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець тріпотів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.
Я бачу сон, казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.
— Ласкаво просимо до Швейцарії, — голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.
Ленґдон подивився на годинник. 7:07.
— Ви перетнули шість часових поясів, — нагадав пілот. — Тут уже початок другої.
Ленґдон перевів годинник.
— Як чуєтеся?
Він потер живіт.
— Так, наче наївся пенопласту.
Пілот кивнув.
— Висотна хвороба. Ми піднімалися на шістдесят тисяч футів. На такій висоті вага зменшується на тридцять відсотків. Вам пощастило, що летіти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токіо, то довелося б піднятися набагато вище — на сотню миль. Від цього справді вивертає кишки.
Ленґдон вимучено кивнув і погодився, що йому пощастило. Загалом, політ був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення під час злету, від якого ламало кістки, то все інше було здебільшого таким, як звично, — час до часу незначна турбулентність, зміна тиску під час набирання висоти... Ніщо не свідчило, що вони мчать крізь простір із приголомшливою швидкістю одинадцять тисяч миль за годину.
По злітній смузі до літака вже бігло кілька техніків. Пілот повів Ленґдона до чорного «пежо», що. стояв на автостоянці позаду диспетчерської вежі. За кілька хвилин вони вже мчали по шосе, що простягалося через долину. Попереду бовваніла купка будівель. Рівнини за вікном тільки мигтіли.
Ленґдон збентежено дивився, як стрілка спідометра сягнула ста сімдесяти кілометрів за годину — понад сто миль. Цей хлопець просто помішаний на швидкості, подумав він.
— До лабораторії — п’ять кілометрів, — повідомив пілот. — Доїдемо за дві хвилини.
Ленґдон марно намагався знайти пасок безпеки. Чи не краще доїхати за три, але живими?
— Любите Рібу? — запитав пілот, вставляючи в магнітофон касету.
«Страшно залишитися самотньою...» — заспівав жіночий голос.
Нічого страшного, розсіяно думав Ленґдон. Колеги-жінки часто підсміювалися з нього, кажучи, що колекція музейних цінностей, яку він зібрав під своїм дахом, — це лише відверта спроба заповнити тоскну порожнечу будинку. Насправді ж цей будинок, наполягали вони, дуже виграв би від присутності жінки. Ленґдон завжди віджартовувався, нагадуючи, що вже має три великі кохання в житті — символіку, водне поло і парубоцьке життя. Останнє означало свободу, завдяки якій він міг подорожувати світом, спати скільки завгодно, хоч і до обіду, і насолоджуватися спокійними вечора вдома з бренді та хорошою книжкою.
— У нас тут ціле містечко, — сказав пілот, відвертаючи Ленґдона від його роздумів. — Не тільки лабораторії. Супермаркети, лікарня, навіть кінотеатр.
Ленґдон машинально кивнув і подивився на комплекс сучасних будівель, що розлягався попереду.
— До речі, — додав пілот, — наша машина — найбільша у світі.
— Справді? — Ленґдон уважно подивився навколо.
— Так ви її не побачите, — усміхнувся пілот. Вона під землею на глибині шести поверхів.
Ленґдон не встиг більше нічого запитати. Пілот без попередження натиснув на гальма, і авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.
Ленґдон побачив попереду знак: SÉCURITÉ. ARRÊTEZ[3]. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.
— О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!
— Він вам не потрібний, — заспокоїв його пілот. — Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.