…Магда полегшено зітхнула, Луцій же, стиснувши кулаки завмер, аж раптом через хвильку він кинувся до екрана, втупився очиськами прямо в Машине зображення і швидко-швидко, ніби скоромовку промовляв, заворушив губами.
- Петре!- скрикнула Магда,- зупини його! Це - пряме порушення Посадових Інструкцій! Він втручається у свідомість підопічних!
- Магдо, заспокойся, - Петро уважно дивився на екран,- ти давно не брала участі безпосередньо в оперативній роботі, закопалась в свої юридичні папери, призабула правила. Ангел чи демон мають право нашіптувати щось людині, але не можуть робити за неї вибір. Вибір - завжди за людьми.
- Але ж він діє непрямими методами! До чого тут дівчина? Хай шепче Сашку!
- На те він і чорт, - знизав плечима Петро,- їм закон не писан. Все залежить від людини, Магдо, і ти це знаєш…
…Між тим на цвинтарі запала така гнітюча, важка тиша, що навіть п’янючим хлопцям стало не по собі. Раптом Машка, клацаючи від страху зубами, ні з того, ні з сього заволала:
- Придурок ти Сашко повний! І Юрка з пуття збиваєш! Що тобі не йметься? Сини на тобі, мов іграшки на ялинці висять, душі в батьку не чають, жінка - красуня, розумниця, всі очі через тебе виплакала, а ти - по бл…дям да на кладовищі. Сволота! А ну, греби додому!
- Додо-о-о-му, кажеш?- знову протягнув Сашко, - а немає в мене дому! Отого, що я своїми руками по цеглинці склав - нема. Бо дім там, куди вертатися хочеться. А я туди не хочу! Ясно? Юрік!- заволав він,- чув, кажуть ніби у старій конторі, ну та, яка закинута вже років тридцять, привид завівся? Вроді на Степана похожий, отого, що сім’ю перестріляв, а потім там повісився. Перевіримо?
- Дурні ви! - заверещала Машка,- кажу ідіть по домам! Ненавиджу ідіотів!
- Це хто там пищить? - Сашко зробив вигляд, що уважно розглядає прилеглу територію, - так це ж Машуня, акула наша в юпочці! Ти якого хріна тут робиш? А ну - киш! - замахав він руками, наче відганяв надоїдливу комашину, - дістала, бігаєш всюди за мною!
- А давай її тут залишимо? - раптом сказав Юрко,- мене вона теж дістала. Після того, як з чоловіком розлучилася, наче з цепу зірвалась, мужика, мабуть, їй нада. Одно гавкає та командує. А мені ж з нею тепер в одній хаті жити.
Мужики, заржавши, ніби лошаки, розвернулись і почимчикували до машини. Машка, з риданнями поплелась за ними. Висадили вони її по дорозі до закинутої контори, якраз на перехресті.
- Для відьом місце,- підморгнувши, сказав Сашко, - іди, може начаклуєш собі якогось мудака. А від мене відчепись. Ти руда й негарна.
- А ти і є мудак! - закричала Машка в слід від’їжджаючій автівці.
Мужики попрямували до закинутої контори. Знаходилась вона відразу за селищем, на території бувшого радгоспу. Про це приміщення давно вже гуляла погана слава, тому його ніхто й не поспішав викупляти, хоча побудоване воно було на славу і особливих руйнувань не зазнало, окрім вибитих вікон та де не де осипаної штукатурки. У селищі колись і правда жив такий собі Степан, прізвисько у нього було Шарапов, бо служив колись Степан майором МВС, але після тяжкого поранення в голову поїхав «дахом». Не так, щоб зовсім, але значно. Бували в нього періоди тиші і загострення, коли Шарапов починав пити, як чоботар. Упившись, ставав абсолютно неадекватним. Одного чорного дня, перебуваючи в неадекваті, він вкрав у місцевого мисливця рушницю і застрелив дружину, котра, як йому здавалося, його зраджувала, а потім і двох діток, семи і дев’яти років - бо нібито не від нього на світ народились. А коли протверезів і усвідомив, якого лиха накоїв, застрелився сам, у цій конторі. Чому саме це місце вибрав - піди, спитай у покійного. Але з тих пір, кажуть, блукає Степан конторою і все просить, щоб у нього рушницю купили. Бувало, що він роками не з’являвся, але останнім часом зачастив. Не раз бачили люди, наче якась біла постать мечеться в приміщені контори, тримаючи в руках щось довге.
Саме Степана і вирішили провідати хлопці. Були вони вже в такому стані, щоб їм було все рівно, кого провідувати - чи вбивцю-самогубця-привида Степана, чи чорта лисого.
- Слухай, - раптом спитав Юрко,- а шо ти будеш робить, як насправді його зустрінеш?
- Кого? - не зрозумів Сашко.
- Та привида ж!
- А-а-а! Нічого, за ручку привітаюся. За жизнь потріщим. П о сто грам вип’єм. Не в курсі - привиди по сто грам п’ють?
- Нє, не в курсі.
- От і взнаємо заодно…
… Між тим і в кабінеті 777 теж повисла тиша, яку довго ніхто не наважувався порушувати. Магда, відвернувшись від екрану плакала, намагаючись непомітно змахувати зі щік зрадливі сльози, Петро з Гавриїлом зі співчуттям на неї поглядували, Андрій невдоволено хмурився - ніхто з них не хотів віддавати Сашка Луцію, але вибір людини оспорювати не можна.