Небесні служителі, похнюпившись, виходили з кабінету.
- Гавриїле, покликав Петро синьоокого ангела,- залишись на хвилинку.
Гавриїл мовчи кивнув головою.
- Ти цей... зам'явся Петро,- одяг Магді якийсь туди передай, ну і все, що потрібно: документи, гроші, може будинок підшукай підходящий. А то буде тинятися там серед людей, голабоса, як … правда.
Гавриїл знову мовчки кивнув головою і, як туман, розчинився в повітрі…
…Між тим Сашко з Юріком під’їжджали до сумнозвісної контори. Раптом в небі, яке було затягнути густими чорними хмарами, щось блиснуло – раз і вдруге.
- Дивись! – тицьнув угору худим пальцем Юрко, зірки падають, чи що?
- Які на фіг зірки – небо у хмари, наче в ковдру закутане. Здалося.
- Да нєє-, протягнув Юрко,- точно бачив.
Хлопці під’їхали до будівлі і подалися сходами вгору.
- Останній раз його бачили в колишньому кабінеті директора,- сказав Сашко.
- Кого - його? - не зрозумів Юрко, у якого вже, сказати правду, від страху починали зуби цокотіти, видно, хміль з голови в нього виходив набагато швидше, ніж у Сашка.
- Та Степана ж, блін, привида. Рушниця, кажуть, у нього - суперовська. Зараз така штук десять коштує, не менше. Якби запропонував мені, я б забрав.
- Звідки в тебе десять штук? - запитав Юрко.
- А на хрєна привиду бабки? - в тон йому відповів Сашко і обидва покотились зі сміху.
Через декілька хвилин, попетлявши трохи по хитросплетінням конторських коридорів, мужики вийшли до колишнього кабінету директора радгоспу, на якому навіть табличка ще збереглась, правда, напис стерся.
Раптом за дверима кабінету щось зашаруділо. Юрко закляк, а Сашко, з ноги відкривши двері, як той лось шуронув у темряву кімнати.
- Стєпашка, прівєт! - заверещав він дурним голосом,- вихаді, знайомиться будемо.
Сашко витягнув з кишені мобільника і ввімкнув ліхтаря, направивши промінь туди, звідки виходив звук.
У одному з кутів, тому, що знаходився ближче до вибитого вікна, сиділи двоє. Жінка та чоловік, обоє голі. Жінка, правда, як в плащ, куталася в довге золотаво-руде волосся, чоловік же стояв, виструнчившись, мов на параді, і з подивом роздивлявся свої руки.
- Бомжі-і-і-і,- розчаровано протягнув Сашко, - без ружжя. Що ж це мені так не щастить? А чого ви голі? - запитав він, -а-а-а, лямур, лямур… Тільки ж холодно, блін.
Жінка уважно дивилася на Сашка величезними, яскравими (це було видно навіть у напівтемряві) очима. Він аж здригнувся від того погляду, який ніби опік йому душу.
- Чого витріщилась? - навмисне грубо запитав він, - оно твій кавалєр,- кивнув він у бік голого чоловіка,- на нього витріщайся.
- Подай, будь ласка,- прошепотіла раптом жінка здавленим голосом, слова її прозвучали з якимось дивним акцентом, ніби вона була іноземкою Хоча, звідки тут взятися іноземцям -голим, та ще о цій порі.
- Що подати?- витріщив очі Сашко.
- Там,- показала вона в інший куток.
Сашко оглянувся , присвітив і побачив валізу. Ногою, ніби наткнувшись на щось гидке, він підіпхнув її в бік жінки. Та відчинила валізу і витягла звідки якусь одежину. Голий чоловік все так же з подивом розглядав свої руки.
«Придурок якийсь»,- подумав Сашко.
- Відвернись,- попросила раптом жінка. Голос її звучав вже нормально, по нашому.
- Ага, щас, - посміхнувся на весь рот Сашко,- мені цікаво подивиться. Привида не здибав, так хоч на таку красотку подивлюсь. Як на бомжиху, ти дуже навіть нічого, - Юрік, ти диви кого нам замість Стьопи провидіння підкинуло! - оглянувся він в пошуках друга.