— Ось, поглянь, — сказав Ден, покликавши Дану до комп’ютера. — Я склав для тебе таблицю. Дуже цікава картинка вийшла, як гадаєш?
Дана за звичкою ткнулася носом у монітор, та вчасно згадала, що віднині у неї нормальний зір. Так, що тут у нас? Ага, дитячий благодійний фонд «Усі ми — діти Божі». Заснований у Аргентині, так давно… стільки не живуть! Кількість філій… ні чорта собі!
— Це спрут, що охопив увесь світ?
— Не увесь. Антарктида та Австралія залишилися поза зоною впливу.
Дана покосилася на Дениса — ніколи не зрозумієш, жартує він чи ні.
— Пощастило пінгвінам та кенгуру. Слухай, а цей Мігель Мар’яно… звідки у нього стільки грошей?
— А звідусіль потроху. Нафта, кава, сталь… Та річ навіть не в його багатстві, а в тому, що практично в кожній країні, окрім найвідсталіших, він знаходить місцевих доброчинців, які підтримують його справу власними коштами.
— З доброго дива?
— Ні. Зазвичай це ті люди, які теж мають хворих дітей. Далі дивися.
На якусь мить запала мовчанка, потім Дана вигукнула.
— Боже мій, він українець?!
— Так, але й це не головне.
— А що тоді… — раптом Дана зблідла. Денис цього не бачив, бо сидів до неї спиною, але добре розумів, що вона відчуває.
— Дене, — покликала вона зміненим тоном, радше для того, щоб перевірити, чи не зрадив її голос, аніж щоб щось сказати. Денис озирнувся, взяв її руку, і міцно стиснув.
— Люба?
— В усіх наших країнах?
— Так, і Латвія — найперша, ще за совка.
— А чому… різні назви? Це що, хитрий трюк?
— Ні. У країнах Європи відділення фонду мають права автономії. Скрізь, у принципі, мають, бо неможливо створити, приміром, один банківський рахунок, з якого фінансувався б цей багатоголовий велет. Так от, кожна філія вигадує собі назву, в міру сил та фантазії. А фантазії в них не бракує, як бачиш.
Дана швиденько переглянула список. Латвія, фонд іменується «Бог є любов». Естонія — «Милість Божа». Росія… г-м… коротко і зрозуміло: «Фонд реабілітації розумово неповноцінних та хворих на ДЦП дітей», назва трохи випадає із загального ряду, але то пусте. Грузія — «Очі Господні»… лайно, ось як це називається, вже й Бога на запчастини розібрали, не гірше за тих дівчаток! Вірменія — «Мудрість світу», Білорусь — теж коротенько так, і по суті: «Благодійний фонд допомоги дітям з порушеннями рухово-опорного апарату». Україна — «Світло надії». Що є, то є. Так блиснуло, що й досі в очах темно.
— Ти віриш у те, що наміри визначають подальшу долю дії? — дуже серйозно спитав її Ден, доки вона приходила до тями від читання. — Бо я вірю. Якщо ти почнеш добру справу з поганими намірами, рано чи пізно вона пірне під мідні ночви.
— Приміром?
— Ну, скажімо, відкриваєш невеличкий благодійний фонд, нібито щоб сиротам допомогти, а насправді — акумулюєш грошики на свою виборчу кампанію чи просто відмиваєш їх… чистота — чисто грак називається. Щоб уникнути зайвих запитань, дещицю надаєш і для сиріток… Благодійний фонд — справа хороша?
— Так. Але відмивання грошей — це зле. На мій погляд, це некоректний приклад.
— Цілком коректний, люба моя. І біда в тому, що таких я тобі сотню можу навести, якщо не більше.
— Гадаєш, сеньйор Мар’яно…
— Ні. Він — ні. Я тут деякі довідки навів щодо нього. Це — стара гвардія, справжній дракон, останній з могікан — ніколи в житті. Але хтось, близький йому… хтось із його родини — так, без сумніву. І саме тому я згадав про дію. Де відкривалися останнім часом філії фонду?
— У південній Азії та центральній Африці, судячи з твоєї таблиці. Слід уточнити, де?
— Ні, бо це не підходить. А ще?
Дана зазирнула в монітор.
— Польща, рік тому.
— Знову ні. Польські колеги стверджують — нічого подібного в них не було.
— Угорщина, два роки тому.
— З мадярами не зв’язувалися, перевіримо.
— Молдова, разом із Угорщиною.
— Перевіряли. Там люди добровільно нирками торгують. Тихий жах… Далі.
— А далі — Україна. Себто ми.
— А перед нами — Вірменія?
— Саме так.
— Перед нею — Грузія, Росія, Білорусь та Естонія.
— Правильно, але між Грузією та Росією ще вклинився Узбекистан, а між Білоруссю та Естонією — Румунія.
— В узбеків усе спокійно. І в румунів теж.
— Я тішуся за них. І не усміхайся так, Дене, я серйозно… твій крокодилячий вишкір аж у моніторі світиться.
— Наклеп і провокація. Але мова не про те. Що ти робиш сьогодні ввечері, нагідко? — Ден зі своїм кріслом розвернувся так, аби бачити її всю. — Після того, як підбереш щелепу?