— Ти запрошуєш мене на побачення?!
— Точно. У колумбійському посольстві чи представництві, як воно там правильно називається, сьогодні прийом. Там буде один амбасадор, для якого всі дівчата, старші від дванадцяти років — пенсіонерки, а головне — відповідальний секретар «Світла надії». Такий собі милий пухтій, що, за найсвіжішими чутками, здатен забезпечити відео на будь-який смак. І дитинку, і тваринку…
— А тваринку — це як?
— Не знаю. Ніколи не пробував. Краще запам’ятовуй легенду. Ти — моя коханка, а я старий, багатий і до нестями розпаскуджений тип.
— А в чому легенда?
Денис фиркнув.
— А вона ще не почалася. Отже, у мене вже нічого не виходить.
— Що не виходить? Ти загадками говориш!
«О, небо, і ця дитина постійно мене питає, звідки я знаю, що вона й досі цнотлива!»
— Вони самі зрозуміють, що. Ти, головне, текст не забудь. Скажеш, що стоїть у мене лише на такі фільми, а ти цим користуєшся!
— Я не… — Дана пекуче почервоніла. — А можна сформулювати це якось пристойніше?
— Ні, не можна. Ти ж не в кабінеті сексопатолога. Із цими хлопцями й крутіше говорять, Дано, та якщо ти почнеш корчити із себе інститутку, вони тобі просто не повірять. І тоді — все. Гаплик. Тому я тебе дуже прошу — залиш свою вихованість для тих, хто здатен її оцінити. І ще одне. Якщо ти не впевнена до кінця, що тобі вдасться переконати їх…
— Його.
— А його — це й означає їх, моя хороша. Так от, якщо ти не певна, краще не йди. Я маю запрошення на дві особи, то поведу туди Саву… хоч воно дещо й незручно.
— От лишенько, правда ж?
— Ні. Я не хотів світитися як гей, але нічого, переживу. Зате Сава досвідчений, з ним завжди цікаво поговорити, він добрий політолог…
— Хто?!
— А ти думала, вантажник? Ну, то менше з тим. Залишаєшся ти.
— Ще є Тамара, — солодко підказала Дана. Денис зареготав.
— Уявляю собі, як витрачу весь вечір на те, щоби знімати палких шанувальників пухкеньких форм із Томиного тіла. Так що, вочевидь, мала, як-то кажуть, при всьому розмаїтті вибору, альтернативи тобі немає.
— А якщо він… вони спитають, чому я й досі не покинула тебе?
— Не спитають, якщо правильно використаєш чарівне слово «багатий». І ще одне — ледь не забув. Можливо, там буде твій світський стерв’ятник.
— Ти про кого?
— А ти не в курсі? Про Любомира Шеремета. Так його називають у світі журналістики.
Глава 27
Любомира там не було, і першою реакцією Дани стало розчарування. Вона виглядала його, як батька з ярмарку, крутила головою на всі боки, аж Денис мусив зробити їй зауваження.
— Зосередься на справі, якщо вже прийшла сюди.
Виконавчий секретар «Світла надії» — так правильно називалася посада того товстуна, за яким вони полювали — піддавався обробці легше за м’який пластилін у її пальцях, та толку від нього було мало. Чудово зрозумівши всі натяки Дани, він постійно ліз до неї під спідницю — залишалося дивуватися його спритності, зважаючи на те, що подолом Дана килими мела, питав, навіщо їй дитяче порно, і настійливо радив розважатися з дорослими чоловіками, кладучи при цьому її долоню собі на пах. Дана холодно дивилася на нього, ледь стримуючись, щоби не стиснути пальці з усіх сил, і думала, що за людина Мігель Мар’яно, що взяв до свого фонду такого секретаря. Не домігшись нічого конкретного, окрім туманної фрази «звести її з ким слід, якщо вона буде доброю до нього», Дана повернулася до зали і поділилася з Деном своїми сумнівами. Він жваво зацікавився обіцянкою товстуна, а стосовно його посади сказав:
— Дон Мігель не мав виходу. Цей колобок — а звуть його, якщо він не представився, Іван Іванович Брицин, і нічого сміятися, хороше, просте ім’я — так от, він багатий, але під п’ятою у дружини. Вона — амбітна сувора жінка і тисне на нього. Їй потрібен імідж благодійниці.
— Навіщо?
— За рік вона хоче балотуватися у Верховну Раду. Але й це ще не все. Дитина Брицина від першого шлюбу…
— Ти хочеш переконати мене, що хтось спокусився на нього двічі?
— Це син, і він розумово відсталий.
— Наскільки сильно?
— Імбецильність. Середній ступінь. Не рослина, як ідіот, але й приємного мало. Вочевидь, бабло не до кінця перемогло в душі Брицина все хороше, бо він, хоч і покинув першу жінку з хворим малюком…
— Який душка!
— Все ж продовжує їй допомагати. І віддає великі гроші на фонд.
— Припини, бо я зараз у нього закохаюся! — Дана зітхнула. — Я ж піду туди завтра, Дене, так? Піду до нього?