— І де мої чумаки?
— Типовий східний підхід, — прокоментував той. — Не думай, люба, що це його смак. Він приніс тобі те, що, на його думку, годиться пити жінці.
Дана зробила ковток, прикусила зубами тоненьку смужку персика і кивнула їм обом. Секретар, якого звали Родріго — принаймні він сказав: «Родріго, до ваших послуг», — схопився за серце.
— Ти не можеш без трупів? — вишкірився Ден, спостерігаючи за цим.
— Тренуюся, — сказала вона напівжартома, напівсерйозно. — Краса — смертельна зброя.
— Авжеж. Тому на нас уже йде смертельна зброя-два. Поглянь, який красунчик.
Дана озирнулася, і чергова скибочка абрикоса просто застрягла у неї в горлі. До них наближався Хосе-Антоніо.
— Ти вважаєш його гарним?
Денис не відповів. Його рука, на яку спиралася Дана, ласуючи пуншем, раптом здалася їй цегляною.
— Я вже десь його бачив.
— Звичайно. Це ж мій викладач інформатики з ліцею.
— Ні. Те, як він рухається. І це волосся… о, Боже!
— Що? Та що таке?!
Ден смикнув Неждану так сильно, що піала ледь не вилетіла з її долоні.
— Ходімо звідси, — крізь зуби процідив він, але було вже пізно. Хосе обіймався з Родріго зовсім поруч; чулися поплескування по плечу та вигуки іспанською. Коли ж Хосе повернувся до Дани, його й без того широка усмішка змією поповзла до самих вух.
— Дано, що за чудовий сюрприз! Як життя, querida?[11]
— Дякую, регулярно, — почувши це, Ден закашлявся. — А ти як?
— Я? Добре. Тільки сумую за тобою. Звідтоді, як ти пішла, — він окинув її липким, як павутиння, поглядом, — у мене більше не було таких… г-м… обдарованих учениць.
— Я вам не заважаю, хлопче?
Млосні південні очі раптом спалахнули люттю.
— Ти ще й досі з ним, моя люба?
— Вірність — моє друге ім’я. А ти як? Ще не одружився?
— Ні. Хоч дід постійно мене пиляє, каже, що вже пора подумати про слід, який я залишу по собі, про вічність у дітях та іншу маячню — я не кваплюся. Важко знайти… справжню жінку.
Якби злі погляди могли обертатися в ножі, Хосе давно лежав би біля Денисових ніг, спливаючи кров’ю.
— Ви не повірите, але з чоловіками та ж сама проблема!
— Я розумію твого дідуся. Він сьогодні тут? — у повітрі запахло грозою. Врятувати становище могла тільки пустопорожня балачка — так навчав її Денис.
— Ні, слава Ісусу. Він лише завтра буде в Україні. Мабуть, залишиться тут назавжди.
— Тобто?
— Ну, він же українець, хіба я тобі не казав? Колишній вояк УПА. Впертий старий віслюк, але я його люблю. Моя мама — його старша донька — вийшла заміж за мексиканця.
— А сам дідусь звідкіля? — раптом спитав Денис, та так люб’язно, що здавалося, з вуст замість слини ось-ось сироп потече. Хосе-Антоніо глянув на нього недовірливо, якусь мить вагався, та, вочевидь, на їхнє щастя, ще не встиг поспілкуватися з Брициним. Ніяких особливих підозр у нього не виникло.
— З Аргентини. У нього тут фонд благодійний є… філія, власне… Може, чули? «Світло надії» називається.
— Ти тямиш, про що говориш, Денисе? — Дана гасала кухнею, як торпеда. — А віриш? Ти сам собі віриш? Разів сім ти бачив Хосе в ліцеї, а тут на тебе прозріння напало, та ще й таке дуже, що ти не зміг відбитися! Бо я — ти чуєш?! — я тобі не вірю. Не вірю, що на касеті — Хосе. Він хороша людина! Цього просто не може бути!
Блідий і змучений — давалася взнаки друга безсонна ніч, Ден жалібно дивився на те, як Дана з усіх сил перетворює каву на бурду, але ще намагався жартувати.
— Ніхто не може бути визнаним хорошою людиною, якщо це не доведено математично.
— То й доведи, — чашка дзиґою закрутилася по столу, вихлюпуючи із себе щось брунатно-коричневе. Ден поморщився.
— І тобі смачного.
— Годі! Годі з мене цих китайських церемоній! Чому ти вирішив, що Хосе — організатор?! А касета — та, де буцімто він ґвалтує Ніку — її ж немає! Ти казав мені, що віддав її куди слід! З чим ми підемо до дона Мар’яно?!
— Я лишив собі копії. Всі.
— Для домашнього перегляду?
— Дріб’язково; Дано. Не вражає. І перестань волати, в мене від твого крику голова болить. Позавчора я стояв там і змушував себе зберігати спокій, коли ця мерзота витріщалася на тебе, як на розетку…
— А як це?
— Не має значення. Я чемно слухав його патякання про дітей, про слід у вічності, і думав… знаєш, про що? Я думав, а як же бути з моєю вічністю в доньці? З моїм слідом на землі? Якби я тільки міг… Якби не те, що я не знаю й досі імені замовника… я убив би Хосе прямо там. На місці. Задушив би голими руками!