— Сеньйоре Мар’яно, якби ви хоч уявляли собі, що збуджує деяких… не можу їх людьми назвати… тут точно краще застрелитися, ніж про це думати. А стосовно перевезення органів… Їх перевозять разом із дітьми.
— Це вельми спрощує справу. І знижує, так би мовити, рівень організатора.
— А замовника, як ви гадаєте?
— На порно?
— Замовники на органи не в Україні, і навіть не в СНД, це ж очевидно.
— Згоден, пане Жакявічюс. А щодо вашого запитання… Моя відповідь — ні. Для того, щоб для тебе викрадали з вулиць дітей, треба бути багатим. Дуже багатим і дуже безкарним. Не те, щоб це було складно організувати… і я, знову ж таки, не про мораль, але має бути велика віра у свою безкарність. Або повне усвідомлення цього. Ви розумієте, про що я?
— Так.
— А ваші докази… стосовно фонду… де вони?
— Ось, — Ден акуратно поклав на стільницю касету. — У вас є відеомагнітофон?
— Є. У сусідній кімнаті, — він махнув рукою ліворуч від себе, де в стіні виднілися невеликі двері. — Там ми зберігаємо деякі навчальні матеріали, серед них і відеокасети для батьків і діточок. Часом мусимо їх продивлятися прямо в офісі.
— А як щодо серця? Міцне?
— Не скаржуся.
— Гаразд. Ми почекаємо тут, якщо дозволите. Я не хочу, щоб моя… дружина бачила це знову. І все ж на вашому місці я поклав би таблетку валідолу під язик.
Старий знизав плечима.
— Потурбуйтеся краще про своє серце, якщо з’ясується, що ви намагаєтеся кинути тінь на справу всього мого життя.
Він підвівся, взяв касету і зник у крихітній кімнатці. Дана не знала, як довго його не було — відлік часу вело лише її серце, яке несамовито гупало у грудях, і так заходилося, що, здавалося, ще мить, І воно зупиниться, лусне від болю. Та коли дон Мігель повернувся, Дана зрозуміла, що Денис не помилився, перш ніж почула бодай слово з вуст старого сеньйора. Туди, у пекло правди, входив літній, але бадьорий чоловік, стрункий, із доброю поставою та блиском, нехай і сердитим, у сірих очах. Звідти ж вийшла руїна з чорним проваллям замість рота, з якого прозвучало:
— Так, це він. Мій Хосе. Він у масці, сучий син. Він завжди був у масці…
Дана і Денис напружено мовчали.
— Дон Мігель, — нарешті озвався Ден, — мені так прикро, але я мушу… Ваш онук… він не лише знявся на тій касеті. Він… ви додивилися її до кінця?
— Само собою.
Ден посірів не гірше за сеньйора Мар’яно, та все ж договорив:
— Він ще й керував викраденням дівчаток. Я не можу цього довести, принаймні в суді, хіба що Брицин розколеться, але я в цьому дуже сумніваюся. Однак я знаю, що Хосе…
— Я зрозумів, — вигляд у старого був такий, що Дані раптом здалося — ще трохи, і він на шматки розвалиться. — І я вам вдячний. Я насправді дякую за те, що ви з дружиною прийшли сюди, і… силою змусили мене тримати очі відкритими — як лікарі, коли дістають із зіниці скалку. Я не був сліпим раніше, та часом не бажав дивитися на підозрілі речі, — сеньйор Мар’яно помовчав. — Іван Іванович теж тут замішаний, так?
— На жаль. Наприкінці вісімдесятих він жив у Латвії, потім — у Москві, у Грузії бував. І теж трошки опікувався вашим фондом. Займався відкриттям філій, збирав документи…
— Трошки… мені здавалося, Іванові я можу довіряти. А онук… що ж, я винен. І Рита, моя донька… це її первісток. Хосе-Антоніо. Я хотів, щоб його назвали якось просто, по-нашому. Подвійне ім’я — подвійна натура, так мені чомусь здавалося. Хоча, — тут дон Мігель знизав плечима, — Рита вийшла заміж за мексиканця, а в них свої традиції. Вона мусила шанувати їх, як і свого чоловіка. Мене самого вже цілу вічність ніхто Михайлом не називав.
— А хочете, я буду? — мимохіть вирвалося в Дани. Сеньйор Мар’яно глянув на неї з інтересом.
— Хочу. І спасибі, що спитали. А тепер ви можете йти, — старий знову простягнув руку Дані — його пальці стукались один об одного. — Я про все подбаю.
— Вибачте, але… — Неждана хотіла сказати щось про правосуддя, та замовкла, і навіть не через застережливий жест Дена — вона просто побачила суд у крижаних очах пана Михайла. — Я тільки… якби ми могли хоч чимось допомогти вам.
— Можете. Хто ви за освітою?
— Е… я? Я вчуся. Студентка. А буду програмістом.
— Чудово. Українському відділенню фонду бракує працівників. Я навіть асенізатора взяв би, особливо з огляду на те, яким лайном виявився мій Хосе, але вони сюди не ходять. Я покладу вам хорошу платню — ви стільки ніде не заробите. Будете писати спеціальні навчальні програми для дітей та викладачів… ще чимось корисним займетесь… Ну, то як?