Дана безпомічно озирнулася на Дениса. Той розвів руками.
— Ти сама почала.
Пообіцявши добре подумати, Неждана вийшла з кабінету і, коли Ден закривав за ними двері, почула судомні схлипування.
— Боже мій, він плаче, — сказала вона. Денис кивнув.
— На його місці, — відгукнувся він уже у коридорі, подалі від секретарки, — я бився б лобом об стінку, рвав на собі волосся і посипав би голову попелом. Міцний дідуган.
— Щось мені не сподобалося оте його: «я про все подбаю».
— А мені навпаки, сподобалося. Це вихід, який усіх влаштує. Без скандалу, що нашкодить фондові, та кастрування Хосе без анестезії у найближчому СІЗО, коли тамтешні лягаві втямлять, хто до них потрапив. Головне, щоб дідусь не забув вибити з онука явки та паролі. Себто ім’я любителя зеленої малинки. А ти звернула увагу, що він здогадувався?
— Хто?
— Дано…
— Добре, добре, але з чого ти взяв?
— Він виглядав розчавленим, але не шокованим — усвідомлюєш різницю? Наш візит не став громом із ясного неба. Старий відразу втямив, хто на касеті, він упізнав би його навіть раком у паранджі — все-таки онук.
— Не можу повірити, що в розмові зі мною преподобний Ден вжив слово «раком»!
Денис усміхнувся.
— Я вклав у тебе всю свою ввічливість. Мені нічого не лишилося.
— То я тобі позичу. Під відсотки. І що тепер?
— Чиста дрібниця. Нам треба знайти режисера, лікарів, водія і замовників — і фільмів, і органів. А як ми їх будемо шукати, Дано? Ну, не мовчи — твої пропозиції?
Дана хотіла сказати, що всі вони сходяться на Хосе, та впізнала азартний блиск у холодних блакитних очах Дена — мисливець знову прокинувся і радів самому процесові. Їй захотілося трохи зіпсувати йому настрій.
— Дамо оголошення в газету. До рубрики «Різне». «Делікатний прокурор терміново бажає висунути звинувачення і шукає групу осіб, що підозрюються у скоєнні низки особливо тяжких злочинів. З огляду на брак прикмет підозрюваних, подається опис злочину. Питущим, ув’язненим протягом останніх десяти років, а також суб’єктам з несерйозними намірами прохання не турбувати».
Глава 28
Хосе-Антоніо пив пиво і ні про що не турбувався. Витягнувшись на вузькій канапі у найскромнішій зі своїх квартир — він винаймав її, щоб пережити черговий наїзд діда, і деколи — не так уже й часто — дозволяв робити тут зйомки — він відпочивав, наскільки вмів, скромно. Хотілося, звичайно, шику, але навіщо тицяти дулю під ніс верблюду, в якого й так слини повен рот? Деякі проблеми, пов’язані з твердим наміром старого шкарбуна залишитися на батьківщині і тут-таки померти — ото скоріше б! — у Хосе таки виникли, але міркувати над ними зараз він не хотів. Натомість уявляв собі Дану і помирав від заздрощів до її коханця, того альбіноса, про якого Брицин сказав, що в нього лише на порнуху піднімається.
І нащо цьому слимаку така жінка, як Неждана? Що він із нею робить? Тішить зів’яле, як член, марнославство? Таки є чим! Вогонь, уся вогонь, від маківки до п’ят, струнка, граційна, жадана… Інколи він бачив її — Дана, кваплячись на заняття, йшла через парк асфальтовою доріжкою, худенька, мов ожилий палаючий сірничок, і вітер, бавлячись, виймав з акуратної зачіски пасма вогняного волосся. Він заздрив вітру і теж хотів би пропускати крізь пальці цей пломенистий шовк. Хосе ніколи не розумів тих, хто спить із малявками. Хворі люди, та й годі. Він охоче продавав їм їхні мрії, але сам любив жінок, дорослих, свіжих і сформованих. Дана виросла у нього на очах. Він готовий був одружитися на ній. Кинути до її білих ніжок увесь світ і трохи зоряного неба на додачу. А вона підійшла до нього, і, мов нічого не сталося, заявила, що вагітна і виходить заміж. Не треба було її бити, вже вкотре з тугою подумав Хосе. Діяв би трохи хитріше — і зараз би ліжко йому зігрівала жива ватра. Міг би сказати, приміром, що прийме її та дитину, а потім змусив би зробити аборт — від доброго католика в Хосе лишився лише срібний хрестик на шиї. А Дана так чи інакше перервала вагітність. Це ж зрозуміло. Розсмокталася, ха! Дотепно, навіть дуже, та від розчарування, не у ній, у собі, він тоді аж здригнувся. Ледь стримався, щоб не закричати. Вона мудро вчинила, кому ті шмаркачі потрібні, ще й у п’ятнадцять років, а він пошився в дурні. Та що вже тепер про це думати? Хіба впіймати її десь у парку пізнього осіннього вечора і здійснити давню мрію? Мабуть, Дана буде відбиватися. Неодмінно буде. І кричатиме… чи ні? Ну, пельку їй можна й затулити, і не обов’язково поцілунком. Що ж до самого процесу…