Двері в кімнату рипнули, Хосе перевів на них затуманений бажанням погляд і дуже здивувався. На порозі стояв старий хрін власною персоною, ще пряміший, ніж завжди, і, спершись на свій ціпок, роздивлявся онука так, ніби бачив перед собою великого тлустого хробака. Хосе це вкрай не сподобалося.
— Дідусю! — він легко зіскочив із ліжка й підійшов до старого, аби торкнутися бездушним поцілунком зморшкуватої щоки. — Що ти тут робиш? Я й не знав, що ти в Києві.
— Уже тиждень не знав, Хосе?
От чорт! Невже так довго?! Як час летить. Та що й казати, ніколи йому не вдавалося обдурити старого. Той якимось дивом завжди відчував, хто саме з онуків цупить його гроші. Бачив внутрішнім зором, чи що?
— Чекай, а як ти увійшов? Я ж не давав тобі ключів.
— У мене є відмичка. Універсальна.
Ця заява сподобалася Хосе-Антоніо ще менше, ніж дідів погляд.
— Хай би як, я радий, що ти тут. Присядь, будь ласка. Пива хочеш?
— Ні.
— А будеш? — Хосе знову влігся на диван і дивився на діда знизу. Дон Мігель вражено заморгав — вочевидь, не оцінив жарту. Хосе вагався якусь мить, та все ж підняв свою пляшку з підлоги, салютуючи йому, і зробив добрячий ковток.
— Ти щось хотів чи просто за мною скучив?
— Скучив. Дуже сумував за тобою, ось і вирішив забрати онука додому. Одягайся.
— Що? Якого?! — Хосе-Антоніо підвівся, а пляшка, примощена на голому животі, з глухим стукотом упала на килим, вивергаючи з вузького горлечка жовту пінисту рідину. — Я нікуди не їду, в мене тут справи. Ти не присилуєш мене!
— Справи? — так могла б виглядати сама смерть, злякано подумав Хосе, коли дід, штовхнувши його долонею у груди так, що той наново влип у подушки, наблизив до онука попелясто-сіре пооране роками обличчя. — Мені прикро, але в тебе вже немає тут жодних справ, окрім хіба що карних. Але я цього не допущу. Чорт з тобою, та моя родина! Моє чесне ім’я! Одягайся, виродку, ми летимо в Тіхуану. Поясниш своїй матері, чому я тебе вб’ю!
— Що ти мелеш?! Ти вчадів чи п’яний?! — нерви Хосе забриніли, як натягнуті струни, по спині поповзла липка холодна крапля поту. — Не розумію, про що ти говориш!
— Хосе-Антоніо, — сумно сказав старий вояка, — не змушуй мене брехати Риті. Або ти помреш, як годиться чоловікові, знаєш ти, що це таке, чи ні, і перед тим розкажеш їй, чому це сталося, або тебе будуть довго шукати і не знайдуть, як останки тих нещасних дівчаток, яких ви ґвалтували і продавали різникам. Як пам’ять про них, я не мав би давати тобі жодного вибору, однак, на жаль, ти мій онук. Це якось так красиво називається… урочисто. Своя кров. Чи шматок лайна? Про що тільки думала Рита, привівши тебе в цей світ?!
— Я не…
— Я знаю, що ти не різав їх власноруч, Хосе. Куди тобі… Та й знівечив лише одну. Це бізнес, я правильно зрозумів? Нічого особистого… Але ж ти не вважаєш, що тебе це врятує?!
— Мама… — Хосе звісив руку з дивану, його пальці вже намацали на підлозі липку калюжу і повільно, але неухильно наближалися до пивної пляшки. Головне — встигнути, дати по голові цьому шкарбуну і тікати світ за очі. Тільки не в Мексику. Та й жодна з Америк йому не підходить. Може, Австралія? — Ти про неї подумав? Це її вб’є!
— Ну, Рита живуча, — із цими словами сеньйор Мар’яно з усіх сил опустив ціпок на руку Хосе. Хруст кістки прозвучав майже одночасно з несамовитим криком онука.
— Ах ти ж козел!
— Боляче?! Знаєш, тим діточкам… дівчаткам… було гірше. Набагато. Ти не думав про них і чхати хотів на свою матір. А тепер закрий рота, доки я не зламав тобі другої руки. Що ж до козла, то називай мене, як хочеш, хлопче. Для тебе в моєму словнику немає слів.
Дон Мігель піднявся і вийшов. Замість нього в кімнату зайшли охоронці — двоє хлопців, квадратних і похмурих, як знаменитий шедевр Малевича. Хосе досить було лише одного погляду на них, щоб зрозуміти — із цими не домовишся. Вони пам’ятають, хто саме платить їм гроші. Крім того, не виключено… ні, точно — дід їм усе розповів. Інакше чому в них такі очі, повні ненависті і презирства?! Клятий дон Залізні Яйця, звідки, ну звідки він дізнався? Невже та касета, одна-єдина, де Хосе під кокою розважався з маленькою блондинкою, якось потрапила до рук старого? Але ж він був у масці, у чорній масці…
Вже не крапля поту, а цівка, густа й гаряча, раптом потекла по його нозі.
— Я підвів вас, — вигляд у дона Мар’яно був просто страшний. Шкіра нагадувала міхи баяна, а з-під червонястих запалених повік без упину крапали сльози. — Не виправдав вашу довіру.
— Так, — Денис ніколи не заперечував очевидних фактів.